— Я не кажу про вулицю; я кажу про гамір у коридорі. Можливо, Тенсі надто кричала, щоб можна було щось почути, але я тут подумав: коли ви двоє були у себе в холі — ви ж там намагалися її заспокоїти, коли завели у квартиру? — ви тоді нічого не чули за дверима? Чи Тенсі надто гучно верещала?
— Волала як навіжена,— відповів Бестиґі.— Нічого я не чув.
— Узагалі нічого?
— Нічого підозрілого. Тільки Вілсон пробіг за дверима.
— Вілсон.
— Так.
— Коли це було?
— Ну от тоді, коли ти кажеш. Коли ми зайшли до квартири.
— Зразу після того, як ви зачинили двері?
— Так.
— Але Вілсон уже піднявся нагору, поки ви були у фойє, так?
— Так.
Зморшки у Бестиґі на чолі й біля рота поглибшали.
— Отже, коли ви піднялися до своєї квартири на другому поверсі, Вілсон уже мав бути занадто далеко, щоб його почути?
— Так...
— Але ви почули кроки за дверима, щойно їх зачинили?
Бестиґі не відповів. Страйк бачив, що він уперше подумки складає докупи всю ситуацію.
— Я чув... так... чув кроки. Хтось пробіг сходами.
— Так,— сказав Страйк.— А ви не чули, скільки людей пробігло — один, двоє?
Бестиґі насупився, його погляд був розфокусований — дивився не на детектива, а вглиб, у підступне минуле.
— Там був... хтось один. Я й подумав, що це Вілсон. Але він не міг... Вілсон і досі був на четвертому поверсі, обшукував її квартиру... бо я чув, як він потім спускався... я подзвонив у поліцію, і тоді він пробіг за дверима... Я забув,— промовив Бестиґі й на якусь мить здався майже вразливим.— Забув. Надто багато всього коїлося. Тенсі верещала.
— Та й думали ви, звісно, про свою шкуру,— різко промовив Страйк, сховав записник і ручку в кишеню і рвучко підвівся зі шкіряного крісла.— Ну, не буду вас затримувати; мабуть, ви хочете подзвонити адвокату. Ви дуже допомогли. Гадаю, скоро побачимося в суді.
13
Наступного дня Страйкові зателефонував Ерик Вордл.
— Поговорив з Дібі,— коротко мовив він.
— І? — спитав Страйк, жестом просячи у Робін ручку і папір.
Вони разом сиділи за її столом і пили чай з печивом, обговорюючи останні погрози з боку Враяна Мазерса — той уже не вперше обіцяв випатрати Страйка і посцяти на його нутрощі.
— Соме надіслав йому кастомізовану кофту. Спереду кулак зі шпичаків, на спині — слова з пісні Дібі.
— Лише одну кофту?
— Так.
— А що ще?
— Він пригадує також ремінь, шапку і пару запонок.
— Рукавичок не було?
Вордл відповів не одразу — мабуть, переглядав нотатки.
— Ні, про рукавички нічого не казав.
— Ну, це багато що прояснює,— сказав Страйк.
Вордл не відповів. Страйк почекав, поки поліціянт покладе слухавку чи поділиться ще якоюсь інформацією.
— Коронерське слухання у четвер,— раптом мовив Вордл.— У справі Рошель Оніфаде.
— Ага,— відповів Страйк.
— Якось небагато цікавості в твоєму тоні.
— Бо мені нецікаво.
— Ти ж наче був певний, що це убивство.
— Так, але коронерське розслідування цього ніяк не доведе. Не знаєш, де буде похорон?
— Ні,— роздратувався Вордл.— А що таке?
— Хотів би піти туди.
— Нащо?
— Пам’ятаєш, у неї була тітка? — відповів Страйк.
Вордл поклав слухавку — судячи з усього, не без огиди.
Пізніше того самого ранку Страйкові подзвонив Бристоу і повідомив час і місце похорону Рошель.
— Елісон вдалося дізнатися, що і як,— по телефону повідомив він детективові.— Вона дуже метка.
— Авжеж,— погодився Страйк.
— Я збираюся піти. Ніби за Лулу. Я мав би допомогти Рошель.
— Гадаю, її життя в будь-якому разі йшло до подібного завершення, Джоне. Елісон піде з вами?
— Вона казала, що хоче піти,— відповів Бристоу, і чути було, що ця ідея йому не дуже подобається.
— Тоді побачимося там. Я б хотів побалакати з тіткою Рошель, якщо вона прийде.
Коли Страйк сказав Робін, що дівчина Бристоу довідалася місце й час похорону Рошель, та поникла. Вона сама на Страйкове прохання намагалася знайти цю інформацію — і вважала, що тут Елісон її обійшла.
— Я й не знав, що ти така азартна,— розвеселився Страйк.— Та не переймайся. Може, вона мала фору.
— Яку ще фору?
Страйк задумливо дивився на неї.
— Що? — спитала Робін, ніби захищаючись.
— Хочу, щоб ти пішла зі мною на похорон.
— О,— відповіла Робін.— Гаразд. Навіщо?
Вона гадала, що Страйк скаже: в парі природніше йти на похорон, так само як природніше було йти до «Вашті» в товаристві особи жіночої статі. Натомість він відповів: