Коли Робін і Елісон зупинилися біля «БМВ», що, як вирішив Страйк, належить Бристоу, він теж сповільнив крок і перепинив незв’язну розповідь Бристоу про буремні стосунки Рошель з її близькими.
— Джоне, мені треба дещо у вас уточнити.
— Питайте.
— Ви казали, що чули, як ваш дядько заходив до квартири вашої матері вранці напередодні Лулиної смерті?
— Так, чув.
— Ви цілком певні, що чоловік, чий голос ви чули, був Тоні?
— Так, звісно.
— Але ви його не бачили?
— Я...— кроляче обличчя Бристоу раптом набуло здивованого виразу.— Ні, я... я не думаю, що дійсно його бачив. Але чув, як він заходив. Чув його голос із коридору.
— А ви не думаєте, що просто чекали на Тоні, от і вирішили, що то він?
Знову повисла пауза.
Тоді Бристоу мовив уже іншим тоном:
— Ви хочете сказати, що Тоні там не було?
— Просто хочу знати, наскільки ви певні, що він там був.
— Ну... до цієї миті я був цілком певний. Більше ні в кого немає ключів від маминої квартири. Це міг бути тільки Тоні, ніхто інший.
— Отже, ви чули, як хтось заходив до квартири. Чули чоловічий голос. Він говорив з вашою мамою чи з Лулою?
— Е-е...— Бристоу, міркуючи над питанням, закопилив губу, відкривши великі передні зуби.— Я чув, як він зайшов. Гадаю, що чув, як він говорив до Лули...
— А як пішов, теж чули?
— Так. Чув, як він ішов коридором. І як зачинилися Двері.
— Коли Лула з вами прощалася, вона якось згадувала про візит Тоні?
Знову запало мовчання. Бристоу підніс руку до обличчя, пригадуючи.
— Я... вона мене обійняла, і все... Так, гадаю, вона щось казала про Тоні. Чи ні? Чи то я вигадав, що вона говорила про Тоні, бо думав, що... Але якщо це був не дядько, то хто це міг бути?
Страйк чекав. Бристоу втупив погляд у тротуар, міркуючи.
— Але це мусив бути він. Лула цю людину точно бачила і не знайшла її присутність гідною додаткової уваги. Та й хто це міг бути, як не Тоні? Хто ще міг мати ключі?
— Скільки наборів ключів узагалі є?
— Чотири. Три запасні.
— Чимало.
— Ну, у Лули, у Тоні й у мене були ключі. Мама хотіла, щоб ми всі могли вільно приходити й виходити, надто коли захворіла.
— І всі ключі на місці, за ними стежать?
— Так! Гадаю, що так. Гадаю, Лулині ключі повернулися до маминої квартири разом з іншими її речами. Ключі Тоні у нього, мої у мене, а мамині... думаю, вони десь у квартирі.
— Отже, ви не знаєте, щоб котрісь із ключів загубилися?
— Ні.
— І ніхто з вас ключів нікому не позичав?
— Боже мій, та нащо б нам це робити?
— Я не можу забути того, що з Лулиного комп’ютера хтось видалив папку з фотографіями, коли він уже був у квартирі вашої мами. Якщо хтось має зайві ключі...
— Це просто неможливо,— заявив Бристоу.— Це просто... я... чому ви кажете, що Тоні там не було? Він мав бути. Він каже, що бачив мене у двері.
— Ви заходили до офісу, коли поверталися від Лули, так?
— Так.
— Забирали якісь папери?
— Так, просто забіг і взяв. То було швидко.
— Отже, ви зайшли до маминої квартири о котрій?..
— Не пізніше, ніж о дев’ятій.
— А коли прибув чоловік, який приїхав після вас?
— Може... може, десь за півгодини? Я чесно не пам’ятаю. Я не стежив за часом. Але нащо Тоні казати, що він там був, коли його не було?
— Ну, якщо він знав, що ви працюєте вдома, то легко міг сказати, що заходив, але не хотів вас турбувати і просто пішов до вашої мами. Вона, мабуть, і підтвердила його присутність поліції?
— Гадаю, що так. Так.
— Але ви не впевнені?
— Не думаю, що ми це взагалі обговорювали. Мама була сонна, страждала від болю; вона весь день тоді проспала. А вранці ми почули новини про Лулу...
— Але вам не здалося дивним, що Тоні не зайшов до кабінету і не поговорив з вами?
— То взагалі не було дивно,— відповів Бристоу.— Він дуже сердився через історію з Конвеєм Оутсом. Я більше здивувався б, якби він зайшов поговорити.
— Джоне, не хочу вас лякати, але боюся, що і вам, і вашій мамі може загрожувати небезпека.
Тихий, нервовий сміх Бристоу прозвучав тонко і непереконливо, мов бекання. Страйк бачив Елісон, яка за п’ятдесят ярдів від них стояла, склавши руки на грудях, і не слухала Робін, спостерігаючи за чоловіками.
— Ви ж несерйозно? — спитав Бристоу.
— Дуже серйозно.
— Але... це... Корморане, ви хочете сказати, що знаєте, хто вбив Лулу?
— Гадаю, що так, але ми не зможемо цього розплутати до кінця, поки я не поговорю з вашою мамою.
Бристоу мав такий вигляд, наче радий був би висмоктати Страйкові думки. Його короткозорі очі вивчали кожнісінький дюйм Страйкового обличчя, вираз був напівналяканий-напівблагальний.