Felix qui potuit rerum cognoscere causas.
Щастя довідавсь, хто зміг розпізнатися в силах природи*.
Вергілій, «Георгіки», Книга II
Переклад М. Зерова.
1
— Я собі гадав,— повільно промовив Ерик Вордл, дивлячись на заповіт у поліетиленовому пакеті,— що ти спершу хотів би це показати своєму клієнту.
— Показав би, але він у Раї,— відповів Страйк,— а справа нагальна. Кажу ж тобі, я хочу не допустити ще двох убивств. Вордле, ми тут маємо справу з маніяком.
Він аж пітнів від болю. Сидячи на сонечку біля вікна у «Пір’ї» і спонукаючи поліціянта до дії, Страйк усе думав, що, падаючи зі сходів у будинку Івет Бристоу, міг вивернути коліно чи зламати ту частину кістки, що лишалася в куксі. Він не хотів роздивлятися ногу в кебі, який зараз чекав на нього біля тротуару. Лічильник жер аванс, який видав Страйкові Бристоу, а решти грошей за справу він уже не побачить, бо сьогодні відбудеться арешт — хай тільки Вордл нарешті встане.
— Погоджуюся, це могло б стати мотивом...
— Могло б? — перепитав Страйк.— Могло б? Усього-на-всього десять мільйонів «могли б» стати мотивом? Та чорт забирай...
— ...але мені потрібні докази, які я зможу показати в суді, а ти мені таких не надав.
— Я тобі щойно сказав, де їх шукати! Хіба досі я помилявся? Я тобі казав, що є бісів заповіт, і ось,— Страйк тицьнув пальцем у пакет,— ось він, щоб його, той заповіт. Добувай ордер!
Вордл потер своє красиве обличчя так, ніби у нього болів зуб, і насупився, дивлячись на заповіт.
— Господи Ісусе,— не витримав Страйк,— та скільки ще разів казати? Тенсі Бестиґі була на балконі й чула, як Лендрі сказала, що вже все зробила!..
— Друже, ти тут ступаєш по дуже тонкому льоду,— попередив Вордл.— Захист рубає на капусту тих, хто бреше підозрюваним. Коли Бестиґі дізнається, що ніяких фото немає, він усе заперечуватиме.
— Хай заперечує. Жінка підтвердить. Вона так чи так дозріла, щоб розповісти. Але якщо ти, Вордле, такий тюхтій, що боїшся починати,— сказав Страйк, відчуваючи, як по спині котиться холодний піт, а залишки правої ноги пече вогнем,— і ще хтось, близький до Лендрі, загине, я піду просто до клятої преси. Скажу їм, що розповів тобі все, що знав, що ти мав усі шанси зупинити вбивцю. Зароблю грошей, продавши права на цю історію, а ти за мене перекажеш ці слова Карве-ру. Ось,— він підсунув до Вордла клапоть паперу, на якому нашкрябав кілька шестизначних номерів.— Спробуй спершу оці. А тепер добувай уже ордер.
Він підсунув до Вордла заповіт і зліз із високого дзиґлика. Йти від пабу до таксі було нестерпно. Що більше він тиснув на праву ногу, то сильніший ставав біль.
Робін з першої години дзвонила Страйкові що десять хвилин, але він не брав слухавки. Вона знову подзвонила, коли він піднімався — з величезними складнощами — металевими сходами до офісу, допомагаючи собі руками. Вона почула рингтон на сходах і вибігла з офісу.
— Ось ти де! Я тобі дзвоню й дзвоню, тут купа... Що з тобою?
— Яв нормі,— збрехав Страйк.
— Ні, ти... Що з тобою сталося?
Вона вибігла на сходи йому назустріч. Страйк був білий, пітний і, на думку Робін, вигляд мав такий, ніби його зараз знудить.
— Ти що — п’яний?
— Та не п’яний я! — огризнувся Страйк.— Я... вибач, Робін. Мені дуже боляче. Мені просто треба сісти.
— Що сталося? Дай-но тобі...
— Я сам. Нічого. Я впораюся.
Підтягуючись на руках, він дістався дверей офісу і важко покульгав до старого дивана. Коли він упав на нього всією вагою, Робін, як їй здалося, почула, що всередині щось зламалося. «Треба буде купити новий»,— подумала вона, а потім згадала: «Але ж я йду».
— Що сталося? — спитала вона.
— Впав зі сходів,— відповів Страйк трохи задихано; пальта він так і не зняв.— Як повний лох.
— З яких сходів? Що трапилося?
Притлумлюючи біль, Страйк усміхнувся на її вираз обличчя: водночас і наляканий, і збуджений.
— Робін, я ні з ким не бився. Просто посковзнувся.
— А, розумію. Ти трохи.... трохи блідий. Ти впевнений, що нічого серйозно не пошкодив? Я можу викликати таксі — можливо, тобі треба до лікаря.
— В цьому немає потреби. У нас тут ще є знеболювальне?
Робін принесла йому води й парацетамолу. Страйк випив ліки, витягнув ноги, скривився від болю і спитав:
— А ти що тут робила? Грем Гардакр надіслав тобі фото?
— Так,— відповіла вона і швидко підійшла до монітора.— Ось.
Поводивши й клацнувши мишкою, Робін відкрила фото лейтенанта Джони Аджимена.
Мовчки вони роздивлялися обличчя парубка, чию беззаперечну красу не псували великі вуха, що їх він отримав у спадок від батька. Червоно-чорно-золотий однострій личив йому. Його усмішка була трохи крива, вилиці — високі, нижня щелепа — квадратна, темна шкіра мала червонуватий відтінок, мов свіжозапарений чай. Його оточувала аура безтурботного шарму, який мала і Лула Лендрі,— чогось невизначеного, через що всі очі затримувалися на її фотографіях.