— Я повторюю своє запитання: які стосунки зв'язували вас із Панафідіним?
— Він трохи залицявся до мене, — сказала вона, і в голосі її була невпевненість.
— Що значить «трохи залицявся»? Водив на танці, дарував конвалії? Чи це було залицяння серйозніше? — напирав я щосили. Господи, в яких сутінках бродив я весь час, а все було так просто! Чому ж я не міг зрозуміти? Не було помаху руки? Чи не дозрів іще плід істини, що явився мені зненацька й сліпуче нікчемної миті, коли вона затулила обличчя від світла стосвічкової лампочки? — То як, Панафідін серйозно залицявся?
— Серйозно, — витиснула вона із себе. — Ми були близькі…
Молодець, Олександр Панафідін, підкорювач життя! Зривай день? Зривай роки? Чи, може, ти хотів зірвати все життя, як везучий понтер зриває банк?
— Ви самі говоритимете? — спитав я. — Чи мені ставити вам запитання?
— Я не знаю, що вас цікавить, — сказала вона й дивилася на мене вже не сердито, а боягузливо, зарані вимолюючи собі очима прощення.
— Коли розпочалися ваші стосунки з Панафідіним?
— Два роки тому. Ми випадково зустрілися, розговорились. Домовились про зустріч.
— Панафідін цікавився змістом робіт Лижина?
— Так, він часто заводив зі мною розмови про роботу.
— І все-таки, ви не розповіли йому про методику Лижина. Чому?
— У мене поступово склалося враження, що його тільки це цікавить у наших стосунках. Мені не хотілося, щоб він мене пошив у дурні. А розлучатися з дружиною він не хотів. Це й прискорило наш розрив…
І вона знову нервово махнула кистю перед обличчям, і я подумав, що багато чого, мабуть, не сталося б, якби я міг раніше згадати цей жест, але в мене раніше не було на очах цього помаху кисті перед обличчям, і я не міг згадати вродливу дівчинку, яка закриває однією рукою очі від сонця, а другою обнімає за плечі красеня-хлопця, нешкідливого й гарного, мов махаон, закоханого в джазову музику, художника-натурника, дармоїда-мамонта на ім'я Борис Чебаков.
— Ваш розрив прискорила поява Бориса Чебакова, — сказав я повільно. — Ви знайшли собі чудового молодика — бандита і шахрая. А ініціатором вашого розриву був Панафідін.
— Чому це ви так вирішили? — скинулась Александрова.
— Тому, що ви помстилися йому, розпалюючи в Чебакова ревнощі до Панафідіна. Можу закластися, що ви частенько грозилися Чебакову піти до свого професора, поки не навели цього бандита на думку вбити двох зайців.
— Яких же це зайців?
— А він зметикував, що, підклавши рештки метапроптизолу в машину Панафідіна, він і нас введе в оману, і професора забруднить. Та зараз із вами не про це мова. Ви навіщо дали Чебакову метапроптизол?
— Я йому не давала. Він сам узяв.
— Тобто як?
— Лижин їздив у Воскресенськ на хімічний комбінат, і до мене сюди прийшов Борис. А незадовго до цього ми вперше одержали продукт, і я тож цим пишалась і не втрималася — похвалилась, показала йому колбу з препаратом. Він узяв до рук колбу, подивився, розпитав мене, що це таке, а потім відсипав у порожню пробірку. Я з ним сварилася, кричала на нього, а він мене не слухав — ну не битися ж мені з ним через це було. Та й не могла я собі уявити, що він із ним робитиме…
— А як він пояснив, навіщо йому метапроптизол?
— Він мені казав, чи то жартома, чи то всерйоз, що коли я його залишу, то він ним отруїться. Вип'є велику дозу — і засне назавжди.
Поздняков завовтузився в кутку, кашлянув, сказав глухо:
— Напевне серйозно погрожував. Половину мені сипонув, а половину кинув до професора в машину. Такі паразити самі не труяться — їх навіть миш'яком не висмалиш…
— Скажіть, вам дзвонили сюди, в лабораторію, з проханням переказати щось Чебакову? — спитав я.
— Так, кілька разів дзвонив якийсь чоловік.
— І що переказували?
— Та нічого. Просили сказати Борисові, що Микола приїхав.
— А що з цього приводу говорив Чебаков?
— Та щось пояснював, уже й не пригадую. Я цьому значення не надавала.
Я подумав і спитав байдуже, ніби знічев'я:
— А давно дзвонили? Востаннє?
— Вчора.
— І ви повідомили Чебакова?
— Так, учора ж. Ми з ним бачились, і я сказала.
— Тоді давайте разом спробуємо пригадати, коли інші рази дзвонили…
Александрова старалася дуже. У неї навіть переляк минув, очі горіли сухим лихоманковим блиском, вона була вся сконцентрована на найдрібніших подіях, які могли їй допомогти точно відтворити дату, коли дзвонили в інші рази друзі її розпрекрасного дружка Бориса, і зі мною вона не лукавила й не відмагалась — вона ревно прагнула викрити свого коханого красеня. Вона згадувала, як була одягнена, що купила цього дня в універмазі, в якому були кіно з Борисом і що дивились; що цього дня в буфеті були бутерброди з сьомгою, що посварилася вранці з матір'ю, що подруга взяла її складану японську парасольку, — і найдивовижніше, що вона більше не була красивою. Це було якесь диво — здавалося, в десяти вродливих жінок зібрали прекрасні очі, лоб, вуха, ніс, підборіддя, склали разом, і закричало жахливою дисгармонією обличчя, зліплене з чужих красот, назбираних похапцем, у безладді — все це було чуже. І вона мені була бридкою, тому що не було в її відвертості гіркого прозріння, прагнення навернути кару на облудника й злочинця, не було пекучого сорому за вчинене й щирого каяття, а гнало її пам'ять по сучках і тріщинах, найменших слідах наших буднів гостре намагання якомога швидше й надійніше відвести від себе навислу серйозну загрозу.