Ааґ був чоловіком дуже злим і волосатим, тож його підфарбовані хною кучері стовбурчилися на голові, наче розгнівані оранжеві змії; був він також чоловіком із волосатим підборіддям, тож його червонувато-брунатна борода їжачилася вусібіч, ніби промені роздратованого сонця; був він чоловіком з бровами — цими сварливими рудими кущами, які завивалися вгору і випиналися вперед над парою чорних очей, що палали; був він чоловіком з вухами, порослими волоссям — довгим, жорстким, такими собі темно-червоними пасмами, що стирчали як спіралі з обох його м’ясистих органів слуху. Червоне як кров волосся виднілося з-під комірця Ааґової сорочки, а також з-під манжетів його піратського сурдута, а Лука навіть думав, що все капітанове тіло вкрите пишним волосяним заростом, як поле урожаєм. Сорая, також з вогняним волоссям, прошепотіла на праве вухо Луки, що через Гросмейстерову волосату надмірність іде недобра слава про всіх рудоволосих.
Волосся свідчило про силу Ааґової люті. Лука бачив, як воно розвівалося, наче погрожувало. Чому він був такий сердитий? Мабуть, через прокляття Луки й подальший розвал цирку. Але тепер той цирк був, по-перше, лишень далеким відгомоном Реального Світу, дрібною іграшкою Сторожа воріт до Чарівного Серця, а по-друге, його волосся росло впродовж тривалого часу, тож капітан Ааґ мусив бути навіженим упродовж усього свого життя, а якби виявилося, що він — безсмертний, то мусив би бути несамовитим від початку Часу.
— Колись його звали Менетіус, — прошепотів Ніхтотато на ліве вухо Луки, — колись він був Титаном Гніву, аж поки Цареві богів не увірвався терпець через його несамовитість, тож Цар убив його ударом блискавки й укинув у пекло. Згодом йому було дозволено повернутися на цю скромну посаду, тепер він простий швейцар, і, на жаль, треба визнати, перебуває у найпаскуднішому гуморі.
Сім грифів зависли в повітрі над Ааґом і драконихою, ніби гості на бенкеті, насолоджуючись життям. Ааґ якийсь час мав грайливий настрій.
— В інших місцях, у таких, як Реальний Світ, — говорив він зі спини драконихи, ніби сам до себе, дивлячись удалечінь із замисленим виразом обличчя, — трапляються такі страхітливі створіння, як Єті, Снігова Людина, Нестерпне Дитя, себто створіння, які я називаю страховиськами в просторі. Вони завжди однакові. Тоді ж бо як тут, де ви не маєте бути і де ви дуже скоро не будете, наші страховиська можуть ставати страховиськами навіть через якийсь час; тут вони — одне страховисько, а за якийсь час — інше. Візьмімо Дуринду, насправді її звати Джалдібадал; ця Чарівна Хамелеониха, стара добра Джалді, якщо захоче, також може змінюватися але зазвичай — ліниве й нікчемне створіння. Давай, Дуриндо, продемонструй свої вміння, чому б тобі не зробити цього? Нема куди квапитися, все одно їх засмажимо на твоєму вогні. А грифи зачекають.
Дуринда, а точніше перетворювачка Джалдібадал видала звук, що дуже нагадував втомлене зітхання зміюки, й почала видозмінюватися, здавалося, із великою нехіттю, спочатку на велетенську металеву свиню, а тоді на гігантську неохайну Хижу Жінку з хвостом скорпіона, а тоді на Страхітливу Карбункулиху (дзеркальна істота з діамантом, що світився з її голови), а після того із зловісною покірністю знову на Дракониху.
— Вітаю, Дуриндо, — сказав капітан Ааґ насмішкувато, в його чорних очах горіла ненависть, а його густа борода палала навколо обличчя рудим полум’ям люті. — Чудове шоу. А тепер, о ледача тварюко, давай підсмаж живцем цих злодіїв, поки я ще не втратив самовладання.
— Якби сестри мої були, ми б тебе давно забули, — прошипіла у відповідь Дуринда голосом досить таки солоденьким і досить таки в риму, — нам би було дуже гарно, ти б горів у пеклі справно.
— Хто її сестри? Де вони? — запитав Лука Ніхтотата стишеним голосом; але тут Дуринда дихнула вогнем на «Арґо» — і весь світ запалав. «Дивна ця справа із втрачанням життя, — думав Лука. — Здається, ми б мали якість відчуття. Проте — жодних». А тоді він помітив, що лічильник у горішньому лівому куті його поля зору показав цифру на п’ятдесят життів меншу. «Треба думати швидше, — зрозумів він, — або ж у мене не залишиться шансів». Він опинився знову на тому самому місці, де був до спалення, а разом з ним Ведмідь і Собака. Мешканці Світу Чарів не зазнали ушкоджень, хоч Сорая голосно поскаржилася:
— Якби мені схотілося засмагнути, — казала вона, — я би пішла на пляж. Поверни той вогнемет в інший бік.
Ніхтотато оглядав свій трохи обпалений капелюх-панаму.
— Це не добре, — бурчав він. — Мені ще потрібний цей капелюх.
БББАААБББАААХХХ! Ще один вибух вогню драконихи — і знову п’ятдесяти життів нема.
— Заради бога, — викрикнула Сорая, — хіба ти не знаєш, що летючі килими зроблені з делікатного матеріалу?
Слоно-Качки були дуже засмучені:
— Пам’ять — ніжна квітка, — скаржився Слоно-Селезень. — Вона не переносить спеки.
Усе швидко наближалося до критичної точки.
— Аби Дуринда корилася Ааґовим наказам, — шепотів Ніхтотато, — Ааліми ув’язнили її сестер у крижану тюрму в крижаній країні Сніфельгайм.
БББАААБББАААХХХ! «Це ж бо сто п’ятдесят життів за якусь хвилю, залишилося тільки чотириста шістдесят п’ять», — думав Лука, коли збирався докупи, а коли знову оглянувся, то Сораї з її летючим килимом уже не було. «Вона покинула нас, — подумав він. — Ми пропали».
І тут ведмідь Собака поставив Джалдібадалі запитання:
— Ти щаслива? — запитав він, а страховисько лишень здивовано витріщило очі.
— А чого ти питаєш? — запитала у відповідь Дуринда, забувши від збентеження про риму. — Я от-от спалю вас дотла, а ти мене питаєш про такі речі, як щастя. Тобі що, не все одно? Ну, припустимо, я щаслива, то що, тебе це потішить? А якщо я нещаслива, то що, ти співчуватимеш мені?
— Ну, ти хоч маєш достатньо їжі? — наполягав на своєму ведмідь Собака. — Бо, дивлюся, в тебе ребра аж світяться.
— Це не мої ребра, — викручувалася Дуринда. — Це, мабуть, скелети тих нещасних, яких я недавно зжерла.
— Я знаю, — сказав ведмідь Собака, — що він морить тебе голодом, так само як він морив голодом звірів у цирку. Худий дракон — це ще гірше, ніж худий слон.
— Ану поквапся! — заревів капітан Ааґ зі спини Дуринди. — Давай, не бався з ними, кінчай їх.
— У Реальному Світі ми повстали проти нього, — сказав собака Ведмідь, — він не міг нічого вдіяти, і там йому настав гаплик.
— Підсмаж їх! — кричав капітан Ааґ. — Підрум’янь їх! Спечи їх! Спали їх! Знищи їх! Підірви їх! Приготуй на обід ведмежих ковбасок! Собачих котлеток! Хлопчачого м’ясця! Приготуй же їх мерщій і сідаймо їсти!
— Це все через моїх сестер, — сказала сумно Собаці Дуринда. — Я не маю вибору і мушу робити те, що він скаже.
— Ти завжди маєш вибір, — промовив ведмідь Собака.
— Скажи, — долинув з неба голос, — скажи, де тепер твої сестри?
Усі, хто був на палубі «Арґо», поглянули вгору, і там високо над їхніми головами побачили королівну Сораю з країни Видр на чарівному килимі Царя Соломона Решамі, що збільшився до розмірів, аби на ньому помістилися три величезні тремтливі чудовиська, щойно визволені з крижаної тюрми, надто промерзлих, аби літати, надто хворих, аби перетворюватися, але живих і вільних.
— Багут-Сара! Бадло-Бадло! Ґйара-Джинн! — радісно вигукнула Дуринда. Три врятовані перетворювачки спромоглися лишень на слабкий, але щасливий стогін у відповідь. Капітан Ааґ на спині Дуринди запанікував не на жарт.
— С-с-с-покійно, — промовив він затинаючись. — Пам’ятайте, я лишень виконував накази, це все Ааліми, Хранителі Вогню, які ув’язнили цих трьох прегарних панянок у крижані брили, а мені доручили працювати з тобою, Дуриндо, та ще охороняти Ворота до Серця. Зрозумійте, Безпека — це серйозна справа, яка вимагає прийняття жорстких рішень, інколи заради більшого блага може навіть невинний постраждати. Дуриндо, ти ж розумієш, правда?
— Дуриндою мене можуть називати тільки друзі, — промовила Дуринда, — і трохи покрутивши спиною, скинула з себе капітана Ааґа. Він гепнувся саме перед її задимленим носом. — А ти — не мій друг, — додала Дуринда, — для тебе я Джалдібадал. І вже даруй, але я таки не розумію.
Капітан Ааґ підвівся й рушив назустріч своїй долі. Він мав вигляд нещасного пірата — волосся без вогню.
— Останнє слово? — солоденько запитала Джалдібадал. Капітан Ааґ лишень пригрозив їй кулаком:
— Я повернувся! — заревів він.
Проте Джалдібадал захитала кістлявою головою.
— Ні, — сказала вона, — боюся, ти не повернешся. Відтак вона видихнула величезний язик вогню, що обвився навколо капітана Ааґа, а коли дим розійшовся, то від капітана залишилася лишень купка розгніваного попелу.
— Авжеж, — додала вона, коли Ааґ, так би мовити, погас, а його трупа грифів назавжди зникла високо у небі, — у Серці є Сили, які можуть його повернути до життя, якщо захочуть. Але тут у нього немає багато друзів, і, мабуть, це був його останній шанс. — Вона дмухнула на невелику купу попелу, що лежав під її носом, і розвіяла її на всі чотири сторони.
— Тепер, юний пане, — промовила вона, дивлячись просто на Луку, — а ще пане-Собако і пане-Ведмедю, чим я можу вам допомогти?
Її сестри на летючому килимі залопотіли крилами просто так, для годиться, і собі на радість виявили, що вони знову можуть літати.
— Ми також тобі допоможемо, — сказала Бадло-Бадло, а тоді Багут-Сара та Ґйара-Джинн також згідно кивнув головою. Образцеса Сорая від радості аж плеснула в долоні.
— Чудово, — тішилася вона. — Тепер нас ціла армія.
У загальному піднесенні ніхто не помітив, як невеличкий Вогняний Жук чимдуж полетів від них углиб Чарівного Серця, несучись зі свистом, наче лісова пожежа у вітряну погоду.