Ти. Я теж можу почастувати тебе парадоксом: по-справжньому ти мовчиш тільки тоді, коли ти по-справжньому говориш.
Я. Мова — символ буття, яке вже нічого не символізує, в якому «є» і «єство» тотожні, не потребують означень і розмежувань, бо самі є тотальним всюдисущим означуваним і межею. Означуване, яке неможливо означити в принципі — і людина, яка протягом тисячоліть з цим принципом у собі бореться.
Ти. Що ж, намагання відсікати власну тінь — теж по-своєму змістовне заняття.
Я. Ти знаєш, що часом це означуване висвітлюють сполохи зосередженої уваги або уяви, і воно вимальовується, краще б сказати — проступає, — на обрії як фантастичне нагромадження хмар нетутешності або трансцендентний Край: високі собори, небеса, добре витримане вино, білосніжні й темновишневі троянди, якась незалежність у витонченості, шляхетності, красі й марноті. Я пригадую один із таких сполохів у Кракові, біля Маріяцького костелу, надвечір; жебонів водограй і тінь від металевої мережі падала на мур, де сидів голуб, і голуба неможливо було спіймати тінню мережі.
Ти. А я подумав зараз, що прагнути потрібності для інших і функціональності та продуктивності — це прагнути віддатися. Це прищеплене суспільством, гуртове прагнення. «Гуртовé — чортовé», — любить казати мій батько, рідкісний лірик та індивідуаліст. Бути н е п о т р і б н и м — такою є троянда, таким став Бог. Класичні зразки дисфункціональності і асоціальності: Бог, троянда; треба брати з них приклад. Бути трояндою-для-себе і трояндою-в-собі. Дух і досі є там, досі або ж знову, переховуючись від плебейських демократичних витівок і фольклорних збочень профана. Там вічно падає значущий сніг, який є вічною красою осмисленості, і та краса вкриває всі бруди, всі несправедливості, нещастя і трагедії, бо сніг сам трагічний у своїй приреченості тут. Сполохи на мить вихоплюють з пітьми тендітне, вутле і незламне, вічно юне і вічно приречене, висвітлюють доцільність граційності і вроджену віру, вроджене знання, сніги, сніги, сніги, туман, вежу, межу, кров дикого звіра, запах свіжої хвої, полум'я свічок, відображене у чарах з вином. На єдину мить сполохи висвітлюють вчення Епікура і багатство католицької меси, осінь середньовіччя і худе обличчя Кузанця, канали Амстердама, книги і лютні, відшукану батьківщину і здобутий нарешті час. Ця мить єдина, але ти встигнеш побачити і вже ніколи не забути срібного хреста, снігу, який тане на темновишневих трояндах біля розчиненого вікна, вузького і високого, червону цеглу муру. Ти встигнеш запам'ятати і вже ніколи не забути, що ми повернемося до нашого Краю, до чистоти вранішніх снігів, що ми повернемо собі наші небесні маєтки, наші бібліотеки і коштовності, силу нашу, легкість і радість — повернемо. Джерела цієї свободи — в нікомуненалежності. Я не належу нікому, крім свого Краю і свого правдивого «я». Кожен відхід, кожна зрада цих двох викликають страх, втрату сили, відчуваються як занечищеність, добровільне запроданство в рабство тутешньому князеві і визнання цього рабства за належний стан самості. Ця троянда — нікому, за словами Пауля Целана. Бути послідовним у троянді, зберігаючи бачення того, що на одну мить вихоплюють сполохи філософського ружанця: прозорий, летючий, сніжний настрій зимового Міста, силу Зіґфріда і чистоту Трістана, зосередженість, працьовитість і мовчання Рембрандта та Бройґеля, таємну спільність із н и м и. Зберігати єдність цієї миті, єдність речі, виточеної з одного шматка дерева, її непроникність для того, що ззовні. Ритм і гармонія, барви й пахощі, смак свіжих осінніх яблук, ущерть налитих світлом і соком, цей дивовижний, божественний Бах, ця його свобода, яка приносить пощаду навіть ницому, ці прохолодні, просторі собори, просякнуті тишею і музикою Баха, більшою за тишу. Захищеною, з а б е з п е ч е н о ю людина є тільки тоді, коли її нема тут. Її слова заважають і роззосереджують. Треба мовчазні діяння, духовні акти, те, що десять років тому я називав філософією вчинків, ти пригадуєш. Філософія — трохи не те слово, це любов не до мудрості, а до вчинків, якими я створюю, згадую, впізнаю, осягаю вглиб неперервність миті, єдиної з Краєм, а не з довколишнім світом, у якому ми — чужі. Нікомуненалежність і нічомуненалежність дорівнюють свободі, яка дорівнює самотності до кінця; доконечна самотність, доконечна свобода, доконечна щирість — бо ж вона перед Краєм — вчинку. Оскільки ж те, що стоїть за цими обмеженнями тінями-словами, твоє необмежене означуване, закінчення не має, отож: безкінечна самотність, безкінечна свобода, безкінечне діяння.