— Отакої! Кого ти боїшся, чоловіче? Мене? Нас? Влади?
— Танева боюсь, — пробурмотів Ілієв, озираючись.
— І ще озирається… — зауважив я. — Чи, бува, хто не чигає на тебе в кущах? Ех, ти! Є, значить, люди, для яких і двадцяти років не досить, аби зрозуміти нарешті, що вони здобули свободу і їм нічого більше не загрожує.
Ілієв начебто заспокоївся, але все ще озирався неспокійно.
— Чи ти сповна розуму? — спитав я. — З одного боку — ми, держава, твоя держава, а з другого — покидьок Танев… І ти боїшся того покидька!
— Він не один… — пояснив Ілієв. — Весь час казав мені про це… Казав, що має людей, які зразу ж мене ліквідують, якщо він постраждає через мене… І я певен, що має… Він завжди водився з усякими темними типами… Ще тоді, до Дев'ятого вересня…
Цигарка обпекла мені пальці. Я закурив нову й кинув недопалок на доріжку.
— Слухай, Ілієв: ми краще знаємо, коли і з ким водився Танев. Маємо список усіх його людей. Мушу тобі сказати, що в основному це список покійників… Є кілька колишніх козарлюг, що сидять по мишачих норах, тихші од води й нижчі од трави… Танев один. Розумієш, сам-самісінький! І тільки через те, що лишився один, він шукає таких наївних, як ти, аби застрахати й використати у своїх цілях.
— Танев не використовував мене, — механічно промовив Ілієв. — Я не людина Танева…
— Але ж Танев був у тебе вчора. І ти це приховав од мене. «Жінка, — говорив, — напахчувалася одеколоном». Був у тебе вчора Танев чи не був?
— Був… — так тихо прошепотів Ілієв, що я ледве почув його.
— Чого приходив?
— Питав, де Медаров.
— Гм… Удавав, ніби не знає, що Медаров мертвий?
Ілієв кивнув.
— А ти що відповів?
— Сказав, що приходили якісь люди й повідомили, начебто Медаров помер од розриву серця.
— Саме так і сказав?
— Точно так.
— А ще що?
— Потім Танев запитав, чи не приходив до мене хто-небудь з міліції. Я сказав, що ніхто не приходив.
— Добре, що здогадався так відповісти. Далі?
— Більше нічого. Танев знов попередив мене, аби я й словом не прохопився, що бачив його останнім часом. Залякав мене друзями й пішов.
— І через це ти все ще брешеш мені і покриваєш Танева.
— Я не людина Танева… — механічно бурмотів Ілієв.
— Якби ти був людиною Танева, ми розмовляли б в іншому місці. Але він тебе використовував і зовсім не так безневинно, як ти гадаєш…
— Я не брав участі у мерзотах Танева… — весь час повторював Ілієв.
— Ти міг і не брати безпосередньої участі. Досить того, що мовчав. Мовчання, Ілієв, золото, але в деяких випадках це страшна провина. І так сталося з тобою. Тепер ти мусиш спокутувати свою провину. Тому — розповідай усе з самого початку!
— З процесу? — налякано запитав Ілієв.
— Ні, не з процесу. Ми починаємо від Дев'ятого вересня. А ти почни трохи раніше: від «Комети» і до наших днів…
— Про «Комету» я вже розповідав… — нагадав Ілієв.
— Ти розповів одну третину. А мене цікавить усе. І гляди, бо оте терпіння, про яке я казав, вичерпується. Ну ж бо!
— Головним у «Кометі», — глухо почав Ілієв, — був Костов. Мав грубі гроші, зв'язки з впливовими людьми й гітлерівцями. Танева — далекого родича Костова — спочатку тільки записали компаньйоном, щоб надати конторі видимості акціонерного товариства. Та протягом останніх двох років гітлерівці дедалі більше працювали саме з ним..:
— Як працювали?
— Ну, всю оту фірму «Комета» зліпили, видно, для того, щоб приховати злочини гестапо. І Танев став чи не головною людиною. Через нього встановлювали зв'язки. Він був найхитріший, найспритніщий з-поміж трьох. Костов і Медаров уже боялися його. З того випливало, що Танев став важною персоною. Нажив великі гроші… Потім ота історія із втечею Костова… Потім…
— Зажди-но, Ілієв, — перебив я його. — І запам'ятай: попереджаю востаннє! Якщо ти все ще боїшся Танева, мушу сказати, що ти боїшся не того, кого слід! Подивись на мене!
Ілієв наполохано підвів очі.
— «Історія із втечею Костова»… — повторив я. — От про неї і розповідай! І якнайдокладніше! Ти був при тому!
Я вимовив останню фразу так упевнено, наче справді знав про те, що казав. Але іноді слід покладатись і на здогади.
Ілієв винувато похнюпився і мовив зовсім тихо:
— Був…
Дальший натиск уже не потрібен. Хто сказав був, той скаже й далі. Я відкинувся на спинку лави й полегшено збив капелюха на потилицю. Навколо тече буденне життя заводу. Приїжджають і від'їжджають вантажні машини, з дверей будинку дирекції виходять люди, жваво розмовляючи між собою, кілька чоловік метушаться навколо розісланого на землі величезного плаката: «Виконаємо достроково…» Заклик, очевидно, треба було повісити на фасаді. А тим часом Ілієв розповідає мені про зовсім інші речі.