Вмостившись на жорсткому дивані, Юрко закурив. Глибоко, щосили затягнувся, наповнюючись гірким, як його нинішнє життя, димом, і… друге затягування не зробив. Курити абсолютно перехотілося. Цигарка відправилася дотлівати в попільничку. Вперши лікті в кришку столу, Юрко вмостив підборіддя у ківш долонь, втупився засклянілими очима в одну точку й провалився в безодню думок, що хаотично рухалися, рухалися… Трохи почекавши, опустив руки на стіл, а голову на руки, увіткнув палаюче чоло в долоні, і розревівся.
Ридма ридав, з підвиванням та стогонами, ніби від гучності цього відчайдушного реву залежало, ЩО саме далі станеться.
НЕ ТРЕ-Е-Е-БА!! НІ-І-І-І!!! НІ-І…
Коли сил ридати вже не залишилося, спустошений Юрко знесилено принишк. Міцно замружився, заціпенів, заховав обличчя в схрещені руки. Немовби намагаючись сховатися від горя, відгородитися, НЕ БАЧИТИ страхітливу реальність…
Скільки він так просидів, визначити не зміг би навіть приблизно. Час зовсім втратив сенс. Лише коли скрипнули двері, впустивши порцію холоду й лопату снігу, Юрко стрепенувся, підвів голову, розплющив очі та здивовано втупився в цигарку, що давним-давно зітліла в попільничці. Потім перевів погляд на… знайому зелену плащ-накидку.
— Бр-р! Ну й погодка! — потираючи руки, тальман сів до столу навпроти матроса й відкинув каптур. Обличчя в нього виявилось правильне і, мабуть, навіть красиве. Якоюсь особливою, чудовою красою, яку додає обличчю людини… утихомиреність? Чомусь саме це слово несподівано спало Юркові на думку, коли каптур відкрив голову чоловіка.
— Бажаєте?
Не відриваючи від хлопця пильного погляду пронизливих темно-синіх очей, тальман витяг з-під столу термос, відкрутив кришку. По тісному приміщенню тальманської курилки рознісся тонкий аромат доброї кави, злегка приправленої коньяком.
— Ду-уже корисно в таку погоду, — пояснив він, наливаючи гарячий напій у кришку з-під термоса.
— А-а, ви?.. — запитав Юрко, квапливо ліквідуючи зім’ятою носовою хусткою сліди гіркого плачу.
— Не турбуйтесь! — незнайомець нахилився, показавши «кінський хвіст», у який було стягнуто на потилиці його довге сиве волосся, і поставив на стіл простеньку порцелянову чашку.
— Дякую, — Юрко обережно відсьорбнув палючу рідину.
— Та нема за що! — посміхнувся немолодий чоловік.
— Вибачайте, що питаю, — додав він після паузи, коли хлопець знов закурив, — але я так розумію… у вас щось серйозне скоїлося?
— А вам яка різниця? — буркнув Юрко, розуміючи, проте, що грубити несподіваному співбесіднику абсолютно не хочеться.
— Може, й ніякої, — нітрохи не збентежившись, відповів сивий тальман. — Просто я… відвіку перебуваю в цілковитій упевненості, що, будучи розділеним, горе в два рази легшим стає. Я, звичайно, не нав’язую вам своє товариство, юначе, не подумайте! Я не… допитлива бабця з лавки біля під’їзду. Але… Я можу вас вислухати й поспівчувати, а це вже немало.
Він говорив ще щось, пізніше Юрко не зміг навіть до ладу пригадати, про що саме. Проте ж дивним чином, старий викликав прихильність до себе, і в якусь мить хлопець зрозумів, що виклав йому все, що накипіло на душі. Все, абсолютно все, починаючи з п’ятого класу школи, коли вони з Наталкою познайомилися, і до відправлення Юрка в цей рейс. © http://kompas.co.ua
Слухачем бородатий старий виявився насправді дуже хорошим. Не перебив жодного разу, але дивився на розповідача з неослабною співчутливою увагою.
Коли матрос замовк, тальман тепло усміхнувся. Від цієї усмішки віяло щирим, непідробним співчуттям, і в хлопця несподівано… ПОЛЕГШАЛО НА ДУШІ.
— Не хвилюйся, Юрку! Видужає наречена. Іди в рейс далі й ні про що не турбуйся. А коли повернешся, буде твоя Наталка чекати тебе на вашому місці, на схилі… Гаразд! Засидівся я, на палубу пора, ще сила силенна справ чекає… як завжди.
Тальман підвівся, поправив пристебнутий до коміра бейджик.
— Не журись, Юрок! Вам з коханою жити й жити, в злагоді та згоді… Я тобі кажу. А ти вір мені.
Він підморгнув хлопцеві, рішучим рухом накинув каптур, відчинив двері, на мить впустивши з похмурого зовнішнього світу завиваючий голос вітру, і попростував з курилки в сніжно-льодову заметіль..
Важкі металеві двері зачинилися, відгородивши Юрія від холоду й мороку.
… Він, як і раніше, сидів на тому ж місці, де зовсім недавно ВМИРАВ, і прислухався до себе самого. Дивно, але факт — у душі більше не було крижаної висмоктуючої порожнечі, а в голові — думок, що скавчали від страху. Щось сталося з ним, після того, як виговорився цьому безіменному сивому бороданю… Судячи з відчуттів, ХОРОШЕ щось.
Юрко щільніше загорнувся в бушлат, ривком відчинив двері й зробив крок на палубу. Обличчя обпекло ударом крижаного вітру. Хлопець поспішив сховатися в надбудові. Він ще не знав достеменно, куди зараз піде й що робитиме, але був упевнений на всі сто: там, у мороці ночі, що насувається, йому бути ні в якому разі нема потреби!
Юрко ледве встиг піднятися на одну палубу, як з кишені залунали дзвінкі поліфонічні трелі. Мобілка транслювала мелодію виклику, привласнену групі «СІМ’Я».
— Так?.. — несміливо запитав він, піднісши телефон до вуха.
З динаміка зазвучав мамин голос, що весь час збивався;
— Юрчику, синочку! Радість яка! — схлип.
— Наталочка… опритомніла! Лікарі кажуть… — схлип, — криза… минула!
— ПРАВДА?!!
— Так, синку!.. Істинна правда! Головлікар так і сказав… вже немає приводу… для неспокою!
— Мамо, УРА-А!!! — від тієї РАДОСТІ, що хлинула в душу і вмить її заповнила, Юрко в буквальному розумінні підстрибнув. — Це просто чудово!!!
— Так, звичайно! — мати ще раз хлипнула. — Лікар каже, диво сталося!.. Справжнє диво!
Від захоплення йому хотілося стрибати, скакати, кричати. НЕ стояти і НЕ мовчати!
— Ма, тепер все буде добре!!!
— Звичайно, синку! Звичайно! Все буде добре! — запевнила мати. І трохи знизивши голос, додала: — Наталочка, як опритомніла, насамперед про тебе запитала. Як дізналася, що ти додому їхати зібрався, сказала, хай не їде. Передайте, каже, тітко Дусю, що коли повернеться, я зовсім видужаю і буду, каже, чекати його на нашому місці, на схилі Мітрідата…
— Мамочко, а мобілка в неї?..
— Поки нема. Слабенька вона зараз. Лікарі не дозволяють. Ось днів через п’ять телефонуй…
Поговоривши з мамою, Юрко заховав телефон і з блаженного усмішкою сповз спиною по стіні коридору.
ВОНА ЖИТИМЕ!!!
«І я… МИ. Житимемо… тепер… в злагоді та згоді».
Він мимоволі потягся думками в минуле.
Перший поцілунок, схил гори під пеленою кримської ночі… Це місце потім і стало «їх місцем»… СТОП.
Юрко розплющив очі й подивився на оббиту крапчастим пластиком стелю коридору.
«Щось, щось… Зрозумів! Тальман! Він казав: чекатиме тебе на вашому місці! Звідки старий міг знати? Адже я точно пам’ятаю, що про це йому нічого не розповідав! Все, все вибовкав, а про це — ані-ні…»
Юрко схопився, вихором вилетів на палубу й заметушився між горловинами трюмів.
— Ти чого носишся, як очманілий? — схопив його за руку Губошльоп, що казна-звідки вималювався.
— Тальмана не бачив? Такий, з ваших… Сивий такий, з бородою, в плащ-накидці…
— Щойно до надбудови пішов. Туди! — махнув рукою «колобок».
Юрко кинувся до надбудови. Вахтовий відповів, що такий, мовляв, борт не покидав. Юрко пробіг усі палуби надбудови, перевірив коридори, зазирнув, куди тільки можна було. Ще раз оббіг палубу й надбудову… повернувся до вахтового.
Ні, такий борт не покидав!
Увійшовши знов до коридору, Юрко привалився спиною до стіни, знесилено переводячи дихання… І раптом бічним зором помітив ЯКИЙСЬ рух у кінці коридору. Миттєво обернувшись, він встиг помітити щось зелене, що сховалося за рогом…