Із-за найближчих дверей з’явився енкавеесник, ні слова не кажучи, схопив Арсенія за лікті і спробував виштовхати його з вестибюля, потягнути до глибини будівлі.
— Володю, ти чого?.. — пробелькотів хлопець, обімлівши від такого повороту справи.
— Для тебя, падаль, я ґражданін капітан! — виплюнув Грущук з перекошеним обличчям. — Веді его!
До сержанта приєднався боєць. Арсеній одержав два вкрай болісні удари по нирках, що примусили його вигнутися дугою. Після цього моряку завернули руки за спину й поволокли коридором. Широкі сходи на другий поверх промайнули перед носом, і його заштовхнули в якусь кімнату, посадовили на стілець, міцно прив’язали до спинки й залишили одного.
Виконано все це було із завидною вправністю, що виказувала багатий практичний досвід.
Розгублений, збитий з пантелику Арсеній зацьковано озирнувся на всі боки. Сидів він посеред великої прямокутної кімнати з наглухо запнутими шторами на вікнах. Усе меблювання приміщення, не враховуючи його стільця, складалося лише зі стола біля дальньої стіни, напівкрісла і якоїсь високої конструкції, накритої чорним чохлом. Через кілька хвилин, тільки Арсеній встиг роздивитися навкруги, з’явився «ґражданін капітан» і мовчки пройшов кімнатою до столу.
Світло згасло. Кімната занурилася в непроглядну темряву.
— Володю, що все це означає? — в нікуди запитав Арсеній. Відповіддю йому була тиша.
Арсеній помовчав.
— Володю?..
Раптово в кутку спалахнула автомобільна фара; сліпучий промінь яскравого світла був спрямований точно в обличчя арештованого моряка.
Одночасно з темряви почулися звинувачення, висловлені Володимиром Грущуком.
Голос був тихий, вкрадливий і, здається, навіть дещо вібрував, виказуючи торжество… Здивований Арсеній дізнався, що він, мовляв, зараз сповна одержить за все разом. Мало того, що він, мовляв, зіпсував Грущуку все дитинство, так ще й син ворога народу, як з’ясувалося… «С кем твой отец мініровал завод? Говорі, падла!»
Засліплений Арсеній кліпав і намагався ухилитися від безжалісного світлового розстрілу.
Не отримавши відповіді на поставлене питання, голос зірвався на вереск, а з темряви градом посипалися жорстокі, нищівні удари.
… Отямився Арсеній тому, що його облили крижаною водою. Моряк побоявся одразу розплющити очі, тим паче, що крізь заплющені повіки пробивалося яскраве світло. Відчув, що лежйть боком на чомусь холодному й твердому і, як і раніше, міцно прив’язаний до стільця… І ще в нього страшно болить голова, права нога й ребра з обох боків.
Десь вгорі, на віддалі, лунали голоси. Незнайомий, сувороначальницький, такий, що виказує звичку наказувати, і розгублений, знову ж таки з легкою вібрацією (цього разу чи не від страху?) тенорок його ката.
— Чем ето ти, Ґрущук, здесь занімаєшься? Почему вместо тебя на входе сержант сідіт?
— Допрашиваю сина врага народа, товаріщ полковнік…
— Кроме тебя, значіт, некому? Ти у нас нєзамєнімий? — в начальницькому голосі почулися ледь стримувані нотки роздратування. — Ти знаєш, что коміссія із центра прієзжаєт?! І пост бросіл! Ану, марш на место!
— Єсть! — клацання каблуків.
— Стой! Коґо ето ти так обработал? — поцікавився «суворий», немов тільки зараз помітивши Арсенія, що скорчився на підлозі.
— Так я ж і говорю, товаріщ полковнік!.. Син саботажника, Акакія Мартинєнка. Увєрєн, что оні в сговорє! Я єго з дєтства знаю. Та ещьо сволочь!..
— Ладно, разбєрьомся. Свободєн!
Пролунали чіткі кроки, скрипнули двері.
— Сержант! Отвязать, умить і в камеру покамєст.
— Єсть! — дзвінко відповів третій голос, що мовчав до цього. Сильні руки підхопили напівживого Арсенія. Його безвільний тулуб відв’язали від стільця і знову кудись поволокли. Ще раз облили водою і з розмаху жбурнули на підлогу, об яку він досить відчутно вдарився. Десь ззаду гуркнули важкі металеві двері.
Чиїсь руки підхопили його під пахви й відірвали від підлоги.
Наскільки дозволяли набряклі очі, що заплили синцями, Арсеній огледівся. У приміщенні, де він опинився, мабуть, підвальному, окрім нього сиділо десятка півтора різномастого народу. Люди роздивлялися новоприбулого з повною байдужістю. Але батька серед них не спостерігалося.
Над Арсенієм схилився пристойно одягнений старенький.
— Як ви себе почуваєте, молодий чоловіче? — співчутливо поцікавився він.
— Не ду-уже… — зізнався моряк; він спробував сісти, спершись спиною до стіни, і зашипів від гострого болю в області ребер.
Старий допоміг йому сісти й сам прилаштувався поряд. Помовчали кілька хвилин.
— Вас, моряче, за що взяли?.. — запитав старий, дивлячись кудись вдалечінь, за стіни підвалу.
— Сам не знаю, — чесно відповів хлопець. — Прийшов з рейсу, забігаю додому… Батька, виявляється, заарештували з абсолютно безглуздої причини! Там у них на заводі щось вибухнуло на замовленні, і його звинуватили в саботажі. Але це ж бредня якнайповніша!..
— А хто, вибачте, ваш батечко?
— Інженер на «Руссуді».
— Вочевидь, ще за старого режиму служив?
— Звичайно, — спробував знизати плечима Арсеній. — Він все життя будує кораблі. Це справа, якій він присвятив усього себе! Він будує кораблі, а не руйнує їх…
— Ну, з ним зрозуміло, — кивнув співбесідник. — Старорежимний фахівець, ясна річ, що під підозрою. Але вас за що?
— Ось саме це я зовсім збагнути не можу! Прийшов сюди довідатися, що й як… Тут раптом зустрічаю товариша дитинства. Сам не чекав! Зрадів ще, дурень. Гадав, допоможе чим… А він мене натомість до стільця прив’язав і молотив, як селяни пшеницю на току.
— О-он як?! — пожвавішав візаві. — Колишній товариш, кажете? Зрозуміло. А вам, часом, не траплялося його в дитинстві бити?
— Ну, було кілька разів…
— І через дівчаток, мабуть, сутички бували? — старий звів брову.
— Один раз, — відповів здивований Арсеній. — А…
— Не здивуюся, якщо вашого батька узяли саме за його наведенням.
— Але навіщо? — здивувався хлопець.
— А ні навіщо! Просто, щоб помститися. Якщо не безпосередньо, то через батька. Іншими словами, тим або іншим способом нашкодити вам! Таких людей багацько. І чимало з них, як і ваш товариш, дорвалися зараз до влади. Тупе стадо нероб, сп’янілих від крові, що проливається ними. Сумне, скажу вам, видовище…
Арсеній дивився на співбесідника широко розплющеними очима. Ще б пак! Говорити таке, і де?! У підвалі міського управління НКВСН.
— Так, так, молодий чоловіче. Саме так! — старенький засмучено похитав головою. — Але, з іншого боку, кожен народ має тих правителів, на яких заслуговує…
Він обернувся до Арсенія, що сторопів.
— Але ви, хлопче, не хвилюйтеся! Все владнається. Хоча ЇМ це й не властиво, але розберуться.
Важкі металеві двері із заґратованим віконцем, що замикали вихід з камери, гучно вдарили об стіну. Два похмурі бійці цілеспрямовано пройшли через усе приміщення до співбесідника Арсенія, мовчки підхопили старого під руки й потягли до виходу.
— Минуле виправить сьогодення, — устиг кинути той через плече, перш ніж двері брязнули об металевий косяк.
Арсеній провів у камері ніч. Забувшись на холодній підлозі кількома годинами неспокійного сну, на ранок він відчув себе абсолютно розбитим. Боліло ВСЕ!
Окрім того, дуже хотілося їсти. Проте сніданку для арештантів передбачено не було.
У вікні, що виходило на вулицю, остаточно посвітлішало, коли двері знову відчинилися. Увійшли двоє, зупинилися на порозі.
— Мартинєнко Арсєній! — ні до кого конкретно не звертаючись, якимсь млявим, тремтливим голоском, вимовив один.
— Я! — відгукнувся старпом «Революції», підводячись.
— С намі! — коротко кинув другий та кивнув головою на вихід.
Арсєній насилу підвівся на ноги, підібрав своє пальто, постелене на підлогу. Крекчучи й похитуючись від болю і слабкості, попрямував до дверей.
— Пробачте, — звернувся він, піднімаючись сходами, до одного з конвоїрів. — А що сталося з тим стар…