Вітально хитаючи головою ліворуч та праворуч без жодної відповіді, я просувався до переносної барної стійки. Діанин постійний бармен Нік простягнув мені келих шампанського.
— Дороге? — поцікавився я, відчувши на язиці поколювання бульбашок.
— Шістсот, — відповів Нік.
— Доведеться продати хоча б частину картин, — сказав я. — А хто художник?
— Атле Ньорум.
— Ніку, я в курсі, як його звуть, але не знаю, як він виглядає.
— Он там. — Нік махнув праворуч своєю великою, чорною, як ебенове дерево, головою. — Поруч з вашою дружиною.
Я встиг помітити тільки те, що художник — кремезний бородатий коротун. Тому що там стояла вона.
У білих шкіряних брюках, які щільно облягали її стрункі ноги, вона здавалася ще вищою. Пряме волосся по обидва боки прямого чубчика створювало прямокутну рамку, яка посилювала схожість з японським коміксом. Білосніжна шовкова блуза вільного крою у променях підсвітки віддавала блакиттю, підкреслюючи вузькі міцні плечі та груди досконалої форми, наче дві бездоганні хвилі. Господи, як би їй зараз підійшли ті діамантові сережки!
Мій погляд, неохоче відпустивши її, ковзнув далі. Публіка стояла і чемно гомоніла біля картин. Звичайний контингент. Заможні, приємно напахчені фінансисти (костюм з краваткою) і зірки середньої величини (костюм з дизайнерською футболкою). Жінки (дизайнерські сукні) були акторками, письменницями чи політиками. Також, ясна річ, був у наявності букет молодих так званих перспективних і, скоріш за все, злиденних художників-нонконформістів (драні джинси та футболки з написами), яких я в душі називав «Куїнз Парк Рейнджерз». Спочатку я вернув носа, коли бачив їх у списку, але Діана переконала мене, що нам потрібно і щось «пікантне», щось більш живе та небезпечне, ніж меценати, ощадливі інвестори і ті, хто ходить сюди, дбаючи про власний культурний імідж. Чудово, звісно, але я знав, що ці субчики припхалися сюди тому, що виканючили у Діани запрошення. І ще тому, що Діана сама розуміла — вони тут заради того, щоб знайти покупців для себе самих, адже усі знають, що вона не може відмовити, коли її просять про допомогу. Я помітив, що багато хто — здебільшого чоловіки — нишком поглядають у бік Діани. Та де там, обійдуться. Такої прекрасної жінки, як Діана, їм не здобути ніколи в житті. І це не припущення, а безперечний неспростовний факт, який витікає з того, що вона найпрекрасніша. І моя. Наскільки безперечне останнє — цією думкою я намагався себе не обтяжувати. Просто нагадував собі, що Діана і досі так само незмінно сліпа.
Я перерахував чоловіків у краватках. Так виглядають потенційні покупці. Квадратний метр Ньорума коштує нині близько п’ятдесяти тисяч. П’ятдесят відсотків іде галереї, отже можна продати не так і багато, аби окупити сьогоднішній вечір. Точніше, потрібно продати хоча б щось, оскільки з минулого продажу Ньорума минуло уже немало часу. Тепер публіка попрямувала до дверей, і мені довелося відійти вбік, аби пропустити решту до підносу з шампанським.
Я поплівся до дружини і Ньорума, щоб повідомити йому, як я захоплююся його творчістю. Перебільшення, звісно, але не повна брехня — чолов’яга, безсумнівно, з талантом. Та перш ніж я простягнув йому руку, художника атакував якийсь слинявий кадр, очевидно давній знайомий, і потягнув до якоїсь жінки, що винувато посміхалася, начебто їй кортіло в туалет по-маленькому.
— Гарно виглядаєш, — сказав я і став поряд з Діаною.
— Привіт, коханий.
Вона посміхнулася мені згори вниз, водночас махнувши рукою дівчатам-близнятам, щоб ті зробили ще одне коло з фуршетними закусками. Суші — це вже вчорашній день, і я запропонував новий кейтерінг[4] — «Алжері» — північноафриканську кухню з французьким відтінком, вельми жагучу. У всіх розуміннях. Але побачив, що Діана знову замовила все в «Багатель». Теж, звісно, смачно. І втричі дорожче.
— Гарні новини, любий, — сказала вона, беручи мене під лікоть. — Пам’ятаєш, ти розповідав мені про посаду на тій фірмі в «Хортені»?
— «Патфайндер», так. Ну, і що там?
— Я знайшла для них відмінного кандидата.
Я глянув на неї, дещо приголомшений. Як мисливець за головами, я час від часу, звісно, використовував Діанину клієнтську базу і коло її спілкування, що включало чимало значних в економіці фігур. Причому без докорів сумління — адже це я фінансував увесь цей коловорот. Незвичайним було те, що Діана сама запропонувала конкретного кандидата на конкретне місце.
Вона взяла мене під руку, нахилилася і прошепотіла:
— Його звуть Клас Грааф. Батько голландець, мати норвежка. Або навпаки. Коротше, три місяці тому він звільнився і щойно перебрався у Норвегію, отримав у спадок дім і тепер займається ним. У себе в Роттердамі він був топ-менеджером в одній з найбільших європейських фірм з GPS-технологій. І співвласником, доки навесні їх не купили американці.