Борис незрячим поглядом дивився у вікно на занесене брудним снігом Місто. Три горнятка міцної кави повернули його до життя. Хлопець напружено думав. “85-16-19, ЮЛЯ”… Чи все це була забаганка захмелілої самиці, чи, може, визволений незакомплексованими шампанськими бульбашками крик душі? Та, зрештою, яка різниця? Це був той ШАНС, не використати який було би попросту злочином. Впасти в око особі, що наближена до керівництва! Юля. Симпатюля. Молода, вродлива, здорова дівчина. З глибокими великими очима і, кажуть, власним помешканням. Переваги о-че-вид-ні. Юля легко могла замовити слівце Директору, що, мабуть, суттєво пришвидшило б просування пана Ткачука по службовій драбині. Володя нічим не допоможе. Максимум на що витягне – на свого замісника. І то, при його теоріях кар’єри… Років за п’ять. З іншої сторони, при будь-якому конфлікті “секретар Івана Петровича” могла з таким же успіхом поховати цю кар’єру… Юля ж бо, за оповідями Володі, мала дивовижний вплив на керівника Фірми!
Гірше не буде.
Борис був впевненим, що навіть якщо стосунки з Юлею не будуть мати продовження це викличе появу пліток на Фірмі. Ще б пак! Адже він цілий вечір витанцьовував (а можливо і не тільки!) із “першою леді”, відомою своєю холоднечею у стосунках із колегами. За це і за біляве волосся Юлю Островську на Фірмі поза очі називали Пломбірчиком. Який ярлик тепер приліплять йому, Борис не знав. Але зміни передбачав стопудово.
Ет, зміни. Змін і обставин нехай жахаються слабкі і недоумкуваті. Сильні повинні самі творити ці зміни. І обставини до них.
Парубок по-котячому потягнувся. Так, ситуація складалась цікава. Треба було все добряче обміркувати. Ситуацію слід було використати з максимальною користю. Але для прийняття яких-небудь рішень не вистачало елементарної інформації, наприклад, що являє собою Юля у повсякденному житті.
Борис підвівся і вдягнув куртку. В дверях він озирнувся і огледів свої гуртожитські володіння. “Клята шпаківня”, із злістю подумав хлопець. Постоявши задумливо кілька хвилин, він захлопнув двері і попрямував на вулицю – до найближчого телефону-автомату.
Чергова вахтерка подивилась на парубка з неприхованою образою. Видно, щось я тут вночі накоїв, потрапляючи на територію. Або Володька з компанією… Але раз мовчить, значить матеріальної шкоди немає. От і добре. Все інше – дурниці.
По дорозі Борис піймав себе на думці, що насамперед йому страшенно цікаво, яке у Юлі помешкання… Але хлопцеві зовсім не стало соромно. „Я остаточно стаю практичною і меркантильною скотиною”, із дивним задоволенням подумав він. Ну, так звичайно не зовсім чесно… Стоп. Треба взяти себе в руки. Ти за яким милим сюди припхався? Архітектурку подивитися?
Глянь правді у вічі, Борис. Глянь, глянь! Ну ж бо, сміливіше! Давай!
Ти ж, хлопче, приїхав сюди через ці ж, як ви зволили висловитися, „матеріальні цінності”! Ти чого вирулив з периферії? Окей, ти не знаходив простору, щоб розгорнутися. Щоб застосувати свій який-не-який інтелект. Свої здібності. Навики… Що ще? Ну, досить наразі. А для чого тобі потрібно було „розгортатися”? Ось! Щоб заробити кляті „матеріальні цінності”!
Щоб досягнути успіху.
Тобі було сумно і незручно у твоєму райцентрі. Дістало безгрошів’я. Тобі ж не дванадцять років. Ось ти і приїхав сюди. Приїхав щоб заробити. Щоб забезпечити себе.
Тільки згадай, в якому пальто ти сюди приїхав! Два місяці – і його вже не було. Тепер на твоїх плечах зручна і тепла шкірянка. І тобі вже не соромно за свій вигляд. І ти вже можеш дозволити собі повести дівчину в ресторан, не особливо турбуючись про ціни у меню…
Значить, ти рухаєшся у правильному напрямку, шановний. Ти досягаєш того, за чим приїхав! Все буде – грошва, тьху-тьху, з’являється. Чи, може, ти злякався власного успіху? Чи не сподівався, що тут величезна незаповнена професійна ніша – кваліфікованих і розумних людей в області чомусь виявилося обмаль… Чи, може, ти ще не віриш у власний успіх?
Аааааа!.. Ти комплексуєш перед Пломбірчиком! Ну, ну, ціха-спакойна… я пожартував…
Так лізь вперед, друже. Ліктями їх, ліктями! Чого сумніватися? Ліктем в бік, мордою в гівно… Посуньтесь, на олімпі потрібне місце для Бориса Ткачука! Він прийшов і повинен його зайняти. Ти ж не відступиш, Борисе?!
Хто відступить? Я-а-а-а-а-а-а?! Та куди?!!
Борис подивився у сіре зажурене небо і зняв слухавку таксофону. У знавшій кращі часи слухавці почувся слабкий гудок. Борис мимоволі прочитав кривенький напис маркером над апаратом: „Тебе не існує. Твоє слово – порожній звук”. 85…16…19…