— Чи не бажаємо ми? — трохи не підстрибнув Гумбольдт. — Ще й як бажаємо! Нізащо в світі я не погоджуся пропустити таке видовище. Ходімо ж, друзі мої! Для розповідей у нас ще знайдеться час.
Парадна брама храму почала рухатися. Знадобилося не менше трьох воїнів на кожну стулку, щоб упоратися з такою вагою. Нарешті брама відчинилась, і денне світло увірвалося до зали й осяяло обличчя мандрівців.
Гумбольдт кинув погляд на своїх супутників.
Еліза, вірна помічниця, що супроводжувала його всюди. Шарлотта, в чиїх жилах тече така сама схильна до авантюр кров, як і в його власних. Оскар, хлопчина, який дуже схожий на нього самого в ранній юності, хоча й не підозрює про це. Тільки завдяки їхній підтримці та мужності експедиція досягла мети. І якщо лише кілька хвилин тому Гумбольдт добродушно підсміювався над сльозами Босуелла, зараз його переповнювали найглибші почуття.
Жрець — птах Юпан виступив наперед, велично розкинув руки і проголосив:
— Жадані гості, ласкаво просимо до Ксі’мал!
Гумбольдт підбадьорливо кивнув друзям і попростував за жерцем туди, звідки вже доносився суцільний гомін голосів.
Перед його поглядом відкрилася простора площа, вся запруджена людьми. Тисячі очей були спрямовані на нього, на старих і молодих обличчях відбилися мудрість і краса високорозвиненої стародавньої цивілізації. Більшість із тих, хто зібрався на площі, по-святковому розмалювали свої обличчя, а їхнє вбрання було традиційним для індіанців Південної Америки. Просторий одяг із льону й бавовни, майстерно витканий і розшитий. На головах багатьох городян красувалося пташине пір’я, а в деяких були прикріплені до лопаток цілі крила. Безперечно, образ птаха був центральним символом цієї невідомої культури, що зовсім не дивно для народу, який побудував своє місто, подібно до гнізда кондора, на неприступній скелі.
Гумбольдт ковзав поглядом по натовпу. Мабуть, звістка про чужоземців поширилася із швидкістю степової пожежі, і на площу прибували й прибувати жінки, чоловіки, діти та підлітки, пишно виряджена знать і ремісники, селяни, наймити, воїни… Неозоре скупчення людей, зріст яких ледве перевищував зріст дванадцятилітнього хлопчика!
З появою жерця, натовп розступився, утворивши прохід. Учений нарешті зміг поглянути на панораму, що відкривалася із сходинок храму, і в нього захопило дух. Тепер він остаточно переконався, наскільки вдалою була назва «Місто в хмарах».
Над площею немов линули десятки платформ, що спиралися на могутні опори, вбудовані в прямовисну стіну ущелини. Незліченні розпірки, дерев’яні ферми і товсті троси з рослинних волокон надійно утримували ці конструкції від падіння в прірву. Храм був ніби в центрі хитромудрої павутини будинків, площ, храмів і садів, сполучених між собою складною системою повітряних шляхів сполучення. Тут були вузькі висячі стежки, що пролягали через розколини, широкі прекрасні вулиці-мости, сходи і пандуси. Між ними виблискували золотом бані і шпилі вежок, нагадуючи контурами кеглі, голубіли покриті кахельною черепицею схили дахів.
Прямо в скельному масиві було висічено кілька ступінчастих пірамід, які не поступалися досконалістю форми Піраміді Сонця поблизу Мехіко або Піраміді Кетцалькоатля в околицях Чолули. Величні сходинки здіймалися високо вгору, завершуючись майданчиками, на яких розташовувалися вівтарі.
У рівнинній частині високогірне плато було розбите на тераси. Тут, в умовах відносно високої температури, цей народ вирощував рис, маніок, цукрову тростину та навіть каву. Між плантаціями рядами тягнулися посадки бананів, апельсинових і лимонних дерев. Усю цю пишноту забезпечувала вологою складна зрошувальна система.
Але найчарівнішими були літальні апарати. Десятки великих і малих повітряних кораблів заполонили небо. Жоден не був подібний до іншого. Були тут судна, що формою нагадували насіння кульбаби, схожі на бабок, метеликів і птахів, кулі з пузатими кабінами, літаючі сигари з гвинтами в хвостовій частині. Але більшість цих конструкцій ні з чим було навіть порівняти — вони являли собою вільний політ людської фантазії.
Нічого прекраснішого Карлові Фрідріхові фон Гумбольдту не доводилося бачити в жодній з його незліченних мандрівок. «Ксі’мал, — беззвучно прошепотів він. — Загублене місто інків. Так я і знав!..»
Він ступив до краю майданчика, що оперізував храм. Звідси відкривався ще фантастичніший краєвид. Здавалося, досить розкинути руки — і злетиш над синіючою безоднею і горами.
— Ви знали про це?
Оскарів голос донісся до вченого немов здалеку.
— Що ти сказав, мій юний друже?
— Ви сказали, що знали про це. Що ви мали на увазі?
Очі підлітка сяяли, волосся було скуйовджене.
— Я пригадав історію цієї країни, — сказав Гумбольдт. — Після завоювання імперії інків 1533 року іспанськими конкістадорами, ватажком яких був Франсіско Пісарро, маленька група воїнів сховалася в гірській фортеці Вількабамба, щоб вести й далі боротьбу проти завойовників. Минуло майже тридцять років, перш ніж іспанцям вдалося захопити фортецю. Але до цього часу більшість інків уже покинули її. Серед тих, хто врятувався з фортеці, були інкські вельможі, астрологи, математики, жерці — словом, еліта імперії. Лише правитель країни — гордий Тупак Амару та кілька його соратників залишилися, але незабаром були вбиті.
— А решта?
— Їхні сліди загубилися. Деякі дослідники вважають, що вони перебралися на схід і збудували нове місто, яке вони назвали Пайтіті. Інші схильні думати, що інки попрямували до Колумбії і заснували там країну, відому в іспанських джерелах як Ельдорадо.
— А ви як гадаєте, пане Гумбольдт?
Учений глибоко вдихнув.
— Я дотримувався тієї думки, що інки попрямували на захід, до таємничої столиці, про яку немає документальних свідчень, окрім легенд. За моїми обчисленнями, вона мала б розташовуватися десь у районі ущелини Колка. І коли я побачив знімок, зроблений Гаррі, я зрозумів, що він відшукав-таки це місто!
Босуелл був вочевидь задоволений словами Гумбольдта.
— Відкриття, за яке мені трохи не довелося заплатити життям, — усміхнувся фотограф. — На протилежному боці ущелини є одне затишненьке місце, з якого я зробив свої знімки. Сподіваюся, моя стара камера все ще лежить десь там.
Гумбольдт здивовано підкинув угору брови.
— Але що ж усе-таки з тобою трапилося?
— Я й сам досі напевно не знаю, — відповів Босуелл, знизуючи плечима. — Мене помітив один з їхніх патрульних кораблів — мабуть, увагу тих, хто був на борту, привернув сонячний відблиск на лінзі об’єктива. В усякому разі, мені довелося чимшвидше заховати фотоапарат і зникнути звідти. Я діяв швидко, і мені спочатку справді вдалося втекти від погоні. Але коли я рушив назад, мене вистежили і схопили. Більше нічого не пам’ятаю — якийсь провал у пам’яті. Прокинувся я вже в одній з цих плетених халуп над прірвою, де й провів усі останні тижні.
— З вами погано поводилися? — запитав Оскар.
— І так, і ні, — відповів Босуелл. — Мені не завдавали шкоди, не були зі мною надто жорстокі. Але коли я одного разу зважився на втечу, з цього нічого не вийшло.
— Ми знаємо про це, — зауважив Гумбольдт.
— Як? Звідки?
Учений показав на Елізу.
Раптом Босуеллове обличчя проясніло.
— То це вона! О, тепер я розумію… Отже, ви, добродійко, — медіум, так?
— Я — мамбо, а не медіум. — Еліза усміхнулася.
— Гаїтянська чаклунка?
Босуелл мав спантеличений і здивований вигляд.
— Ви знаєте наші звичаї?
— Аякже, — сказав фотограф. — В одній з експедицій мені довелося побувати на Гаїті, щоб отримати документальні свідчення про чаклунів-бокорів, що там практикують. Мушу зізнатися, що був вельми радий забратися звідти, поки цілий і здоровий.
— Охоче вірю. Бокори — найгірші з чорних чаклунів. Їхня магія спрямована на те, щоб забрати владу над жертвами. Ми, мамбо, у порівнянні з ними, цілком сумирні. Проте і ми вміємо проникати в сни інших людей.
— Я це відчув, — миттю відгукнувся Босуелл. — Останнім часом мене переслідувало відчуття, що хтось прогулюється у мене в голові і ворушить мої думки. Цікаве переживання, хоча далеко не завжди приємне.