Волкріс поглянула на кормову частину повітряного корабля, прикидаючи, чи є там виступи, за які можна зачепитися стрибнувши, а наступним поглядом відзначила, що Пеппер наближається до ділянки пласкої вершини скелі, на якій немає ніякої рослинності. Якщо вона спробує попередити його про небезпеку, то видасть себе. Залишається сподіватися, що Макс сам здогадається про небезпеку, яка загрожує йому, і зверне вбік.
Ось воно: з правого борту, за півтора метра від дзизкотливого повітряного гвинта звисає солідної товщини вузлувата мотузка — очевидно, причальний кінець. Зараз Волкріс у «мертвій зоні», пілот не може бачити її, але для того, щоб ухопитися за мотузку, потрібно зробити стрибок завдовжки близько трьох метрів. У звичайних умовах — так, дрібниця, але якщо пілот хоч трохи змінить курс, за цим буде довгий політ у безодню.
Дистанція до борту корабля скоротилася до десяти метрів.
Краєм ока вона помітила, що Пеппер уже майже дістався до лисини на маківці скелі. Шість метрів…
Не знижуючи темпу і навіть не озираючись, Макс вискочив на відкритий простір. Чотири метри…
Попри розмірений гул повітряного гвинта, Волкріс розчула скрип натягуваного лука. Два метри…
Жінка присіла, спритно ухилилася від широкої лопаті горизонтального стерна, зібрала останні сили й відштовхнулася.
Вона встигла відчути дихання безодні і на мить засумніватися в тому, чи правильно оцінила відстань, коли пальці торкнулися мотузки, а коліна намертво стисли її. Від ваги Волкріс корабель нахилився, і тієї ж миті вона почула, як бринькнула тятива…
Пролунав короткий посвист, і щось устромилося її кам’янистий ґрунт за півметра від Максової ноги. Він зупинився як укопаний. Трохи правіше його черевика стриміла стріла з яскравим оперенням, її стрижень ще злегенька тремтів.
Пеппер оглянувся: повітряний корабель був на відстані якихось п’ятдесяти метрів від нього. Він підібрався майже безшумно, і обличчя пілота, який стояв у носовій частині, можна було бачити цілком виразно. У руці індіанець стискав лук, але нібито не збирався повторювати постріл. Замість цього він заглядав через борт, немов щось упустив на землю і не може там відшукати.
Максової супутниці ніде не було видно. Залишалося сподіватися, що з нею нічого не трапилося.
Раптом повітряне судно здригнулося, немов від удару. Пілот похитнувся, шукаючи навколо себе опертя, але встояв на ногах. Тієї ж миті в кормовій частині корабля, немов язик полум’я, промайнув яскраво-червоний плащ.
Волкріс! Ця фурія, якій усе байдуже, вже була на палубі.
Корабель страшенно розгойдувався і поривався з одного боку в інший, а тим часом супротивники зійшлися рукопаш. Макс ухопив бінокль, але не зміг нічого розібрати. Вітер відносив некероване повітряне судно до середини прірви. Воно ставало все меншим і меншим, поки перетворилося на цятку, а потім зненацька розвернулося і стало наближатися.
Макс прикинув, чи варто пошукати кращого укриття, ніж ця гола вершина, проте вирішив залишитися на місці. Шансів усе одно немає — корабель рухається набагато швидше, ніж він.
Нарешті судно наблизилося і зависло метрів за десять над його головою. Зверху впала мотузяна драбина, а над поручнями з’явилася знайома шевелюра кольору червоного дерева.
— Лізьте сюди, хутчій! — скомандувала Волкріс. — Нам треба встигнути вшитися звідси, поки не повернувся другий корабель.
Макс як білка злетів угору. І перше, що йому впало в очі на борту повітряного судна, — постать пілота, надійно притороченого мотузками до причального пристрою. Очі повітроплавця горіли ненавистю, але кляп у роті заважав йому висловити свої почуття повною мірою.
Волкріс мала блідий і страшенно стомлений вигляд. Ледве Макс зійшов на корабель, як вона важко опустилася на палубу і прихилилася до поручнів.
— Гарні новини, Пеппере, — сказала жінка, — у нас є їжа. Трюм повний усякої всячини. Провізії має вистачити на кілька днів.
Макс пустив ці слова повз вуха, бо не зводив очей з крапель крові, що розмірено падали на палубу. Під час ризикованої операції із захоплення корабля рана Волкріс відкрилася і знову сильно кровоточила.
— Мені дуже шкода, — неохоче промовила вона, — але я змушена просити вас допомогти мені обробити рану. Доводилося коли-небудь цим займатися?
— Ні, — відповів Макс, опускаючи обидва рюкзаки на палубу.
— Кваліфікація тут не має особливого значення, — посміхнулася Волкріс, витягуючи зі свого рюкзака згорток у непромокальному чохлі. Розщібнувши застібку, вона розгорнула його. Від вигляду хірургічних ножів, пінцетів, голок, тампонів і марлевих серветок Максу відразу стало зле.
— Я сама зроблю все, що треба, — заспокоїла його жінка. — Ви тільки асистуватимете.
— А що буде з цим хлопцем? — Макс кивнув на індіанця.
Волкріс задумалася.
— Найрозумніше, — сказала вона, — спуститися нижче хмар. Тоді згори нас неможливо буде помітити, а за одним разом ми зможемо поповнити запас води. При першій же нагоді ми його висадимо. Думаю, йому знадобиться кілька днів, щоб дістатися до своїх і розповісти про те, що з ним сталося.
— За умови, що він зуміє знайти шлях назад.
— Якраз у цьому я не сумніваюся. Ну що, Пеппере, ви готові?
— Коли ви, міс Стоун, готові, то і я готовий.
На її обличчі з’явилася бліда тінь усмішки.
— До біса цю «міс». Можете називати мене просто Вол.
38
Оскарові довелося ненадовго зупинитися, щоб перевести дух.
Верховний жрець Юпан уже дістався до останніх щаблів сходів — останніх із нескінченної вервечки тих, що лишилися позаду, і махав їм звідти рукою. Ще кілька метрів — і вершина. Так, якщо твій будинок розташований у вертикальній площині, мусиш підтримувати гарну фізичну форму.
Сонце сходило, але на скелі, що відкрилася перед ними, все ще лежали сині тіні.
На верхньому майданчику сходів у гранітній стіні чорнів отвір. По обидва боки від нього розташовувалися масивні пілони, і в такому облямуванні отвір був схожий на чийсь рот, застиглий у беззвучному крикові.
— Що це за місцина? — запитав Оскар, намагаючись відновити дихання. Його ніколи не привертали всякі там печери і гроти.
— Це Печера знань, — відповів жрець. — Місце, де ми зберігаємо історію нашого народу. Нічого не бійтеся — просто йдіть за мною.
Злегка схиливши голову, Юпан увійшов першим. Пір’я його головного убору майже торкалося стелі, і мандрівцям теж доводилося втягувати голови в плечі, щоб не набити ґуль об кам’яне склепіння.
Але за кілька десятків кроків стеля тунелю піднялася вище, а гнітюче відчуття, що величезна маса гори тисне прямо на маківку, відступило. Прохід у товщі скель був освітлений олійними лампами в нішах, і коли вони проходили повз, полум’я світильників починало коливатися, а тіні на стінах химерно танцювати.
— Ти не чула, що то були за постріли? — пошепки запитав Оскар у Шарлотти. — Можливо, Юпан згадував про це?
Дівчина заперечливо похитала головою.
— Я думаю, було відправлено кілька кораблів на розвідку. Але вони поки що не повернулися. Тому я знаю саме стільки, скільки і ти.
— У мене дивне відчуття, — сказав Оскар. — Мені здається, що ця Волкріс Стоун усе ще нас переслідує.
— І мені, — прошепотіла Шарлотта. — Дядько, схоже, не перебільшував, коли говорив про залізну завзятість цієї жінки. Принаймні, тут ми в безпеці… Дивись-но, там, попереду, якісь двері!
Жрець, який простував попереду, зупинився, а потім потягнув за якийсь важіль, що виступав зі стіни. Масивні двері зі скреготом відчинилися, здійнявши цілу хмару сухого пилу. Оскар ледве стримався, щоб не чхнути. Потім усі вервечкою потягнулися до приміщення, розташованого за дверима.
Це виявилася кругла печера з банеподібною стелею. Так само, як і тунель, її освітлювали олійні лампи, але, незважаючи на це, Оскару знадобився якийсь час, щоб розгледіти, що кожен квадратний сантиметр стін приміщення покритий малюнками і рельєфами. Складні зображення розташовувалися, в кілька рядів, переплітаючись і подекуди зливаючись між собою.