— Ласкаво просимо до Печери знань, — поважно промовив Юпан, користуючись лінгафоном. — Для нашого народу це одне з найсвященніших місць. Лише небагато хто з посвячених можуть дістати сюди доступ.
— Але ж ми не пройшли ніякого посвячення! — здивувався Гумбольдт. Скельця його окулярів блиснули, відбивши полум’я світильників.
— Воно вам і не потрібне, — відповів Юпан, немов ішлося про речі само собою зрозумілі. — Адже ви — обрані, і всю цю підземну залу зведено на вашу честь.
Оскар не надто добре зрозумів, про що говорить жрець, проте виразно відчув, що почесті, якими їх тут оточили, пов’язані з якимись цілком певними зобов’язаннями. Рано чи пізно їм доведеться відіграти якусь роль, про яку вони зараз і гадки не мають.
Оповідання про історію свого народу Юпан почав із сивої і темної давнини і довів її до сьогоднішнього дня. Розповідь була довгою, а лінгафон раз у раз вагався з точним перекладом багатьох понять. Але того, що Оскар почув, було досить, аби змусити його перейнятися глибокою повагою.
Ксі’мал, за словами жерця, був останнім оплотом зниклої цивілізації, яка виникла одночасно з Давнім Єгиптом, а, може, й раніше. І тому, що хоч би її невелика частинка вціліла до наших днів, вона була зобов’язана винятковому вмінню цього народу зберігати таємниці і ховатися від очей чужаків.
— Дивіться, — вигукнула Шарлотта, проходячи уздовж стіни, — яке цікаве зображення! Пане Юпан, ви не могли б пояснити, що воно означає?
— Тут зображене те, через що люди з долин прозвали нас «заклиначами дощу», — пояснив верховний жрець. — На малюнку — наші повітроплавці, зайняті ловитвою хмар, тобто, водяної пари. Для нас вона є свого роду джерелом життя. З її допомогою ми навчилися підніматися в повітря і літати на великих висотах.
На Оскаровому обличчі з’явився здивований вираз.
— Хмари і пара як джерело життя?
— Ви, очевидно, у такий спосіб добуваєте якийсь газ? — висловив здогад Гумбольт.
— Ви маєте рацію. — Очі жерця жваво блиснули. — Ми називаємо його «дихання вітру».
— Прекрасно! — захопився Гумбольдт. — Як я відразу не здогадався? Справді геніально!
— Що ж тут геніального? — запитав Оскар, відчуваючи себе повним неуком.
— Водень, — сказав Гумбольдт. — Вони навчилися отримувати водень. Ось навіщо їм знадобилися сонячні колектори, резервуари для зберігання газів під тиском, усі ці шланги і редуктори. Найлегший з газів, що має найвищу піднімальну силу!
— Водень? — у голосі Шарлотти прозвучав сумнів. — Я, звичайно, не фахівець, але на уроках хімії нам говорили, що це складний і трудомісткий процес.
— Складний і, до того ж, небезпечний, — Гумбольдт кивнув. — І незважаючи ні на що, їм це вдалося. Дивіться сюди. — Він указав на наступне зображення. — Водень легший за повітря. Він забезпечує їхні судна необхідною піднімальною силою, а за допомогою спеціальних паливних елементів хімічна енергія газу перетворюється на електричну енергію, яка починає рухати двигуни повітряних суден. У Європі цей принцип розробив ще 1838 року німецький хімік Крістіан Шенбейн, але насправді його було відкрито набагато раніше — і ми це бачимо на власні очі. Всі успіхи «заклиначів дощу» засновані на використанні водню і кисню — двох елементів, з яких складається звичайнісінька вода.
— Їхні кораблі регулярно добувають водяну пару з хмар, щоб отримувати з неї паливо, — припустила Шарлотта, — можливо, цим і пояснюються постійні посухи, від яких потерпають західні схили Анд. Просто в хмарах залишається недостатньо вологи, щоб пішов справжній дощ!
— Можливо, цілком можливо… — Гумбольдт був у своїй стихії. — Але тут усе — мотори, насоси зрошувальних систем, двигуни кораблів — пускаються в рух за допомогою водню. Він безбарвний, не має запаху і не отруйний, а як продукт згорання після нього залишається тільки те, що потрібно для життя: вода і лише вода. На цьому коло замикається. Але в мене залишилося ще одне нез’ясоване питання…
— Яке саме? — Жрець запитливо схилив голову до плеча, знов зробившись схожим на птаха.
— Як народилася ця ідея? Що підштовхнуло ваш народ до думки взятися будувати літальні апарати? Адже всі ці технології не могли виникнути вмить, для цього потрібні були цілі десятиліття, якщо не століття. Я дивлюся на ці зображення і бачу, що ханак пача протягом століть не мали ніякого уявлення про польоти. І раптом — немов відбулося якесь осяяння — вам відомий не тільки принцип, а й усе, що потрібно для будівництва літаючих суден.
Сказавши це, учений показав на таємничий розрив між стародавніми і свіжішими зображеннями на камені.
Юпан широко усміхнувся.
— Вам, пане Гумбольдте, не відмовиш у спостережливості, — сказав він. — Справді, знання про те, як піднятися в повітря, ми отримали від чужоземця. Це сталося тоді ж, коли імперія інків упала під ударами конкістадорів Пісарро. У почті завойовника був подібний до вас шановний і вчений чоловік, який не зміг змиритися з жорстокістю іспанців і безцільними вбивствами. Він покохав індіанську дівчину і пішов слідом за вцілілими інками спочатку до фортеці Вількабамба, а потім сюди, у Ксі’мал. Його поклажа складалася з великої кількості дивних креслень і рукописів. Там були проекти механізмів, ідея яких належала родичеві цього шановного чоловіка, і під його керівництвом вони були перенесені на ці стіни. Ось вони, погляньте!
Наблизившись, мандрівники спробували розібрати малесенькі літери, схожі на латинські, нашкрябані на стіні поряд із детальним кресленням одного з механізмів. Гумбольдтові довелося дістати лупу, але, щойно поглянувши в неї, він відсахнувся і ледве чутно прошепотів:
— Боже мій! Це просто неймовірно!
— Що там написано? — поцікавився Оскар, заглядаючи через плече вченого.
— «Ці креслення належать Франческо да Вінчі».
— Хто ця людина? — запитала Шарлотта. — Я знаю Леонардо да Вінчі, живописця, але про Франческо да Вінчі ніколи не чула.
— Це далекий родич великого Леонардо, — пояснив Гумбольдт. — Він народився на півстоліття пізніше, але застав останні роки геніального живописця і вченого й устиг побувати у нього в учнях. Існують історичні свідчення про те, що да Вінчі-молодший вирушив до країни інків з експедицією Пісарро, і відтоді вважався безвісно зниклим. Тепер ми знаємо, що з ним сталося насправді. Дивіться — його підпис видряпано навпаки — «дзеркальним письмом». Саме так підписувався і його уславлений предок.
— Чи не бажаєте ознайомитися з пророцтвом, яке має прямий стосунок до вас? Судно «Хуракан» готове до польоту і швидко доставить нас до місця призначення.
Гумбольдт здивовано скинув бровами.
— До місця призначення? Що ви хочете цим сказати?
Юпан, здавалося, був трохи здивований.
— Але хіба ви не хочете дізнатися, чому я вам, чужоземцям, виявляю таке довір’я? Будьте ж готові зробити крок назустріч своїй долі!
«Ну, ось, — подумав Оскар. — Саме це я і передчував…»
— І де ж це місце? — запитав Гумбольдт.
— Це досить далеко звідси, у пустелі, — відповів жрець. — Приблизно півдня шляху. Там колись спустилися на землю боги, і з того часу ця місцевість стала для нас священною. Ми називаємо її Наска…
39
Сонце вже стояло в зеніті, коли запрацювали мотори «Хуракана». Повільно, немов знехочу, почали обертатися повітряні гвинти. Почувся звук відкриваних і закриваних кранів, поскрипування валів, скрегіт шестерень. Балон аеростата над їхніми головами став роздуватися, наповнюючись газом. Стропи та інший такелаж натяглися, корпус корабля ожив, немов стародавнє чудовисько прокинулося від довгого сну. Легка вібрація пробігла від носа до корми. З кожною секундою все гостріше відчувалося, як дерев’яний корпус із носом, увінчаним фігурою бога вітрів, що дав ім’я могутньому кораблю, буквально рветься увись.
«Хуракан» був прекрасним судном, найбільшим з тих, які доводилося бачити Оскарові. Від форштевня до корми в ньому було понад двадцять метрів. Мотори, що давали йому рух, були закріплені на винесених за межі корпусу балках, до них по тонких шлангах подавалися водень і кисень, де обидва гази якимсь чином перетворювалися в електричну енергію. Але одна річ слухати Гумбольдтові пояснення, і зовсім інше — бачити все це у дії.