— Проводжу.
— Сама.
— Там у тебе гості.
— Які гості? — Майка обкрутила шалик навколо шиї, зиркнула на горщик — у шлунку тепло. Знітилася: нажерлася і не подякувала…
— Піч лагодять, — сказала жінка.
Майка почервоніла до скронь, плечима розгублено знизала.
— Дякую… Каша — ульот.
— Звичайна каша. Ходімо.
Майка вийшла на ганок, роззирнулася зачудовано — мамо рідна! Новий сніг вкрив усе навкруги — хати в білих шапках, соснові віти попрогиналися, луг чистим вирівняно, навіть на колодязі-журавлі зверху біла пімпочка. Над головою небеса блакиттю розстаралися. І без краю то, без краю. Наче боже око стежить пильно, аби ніхто не сіпнувся те диво зіпсувати.
Ступила з ганку в чистий сніг. Геть не холодно. Пішла по подвір’ю до хвіртки: так он який ти, Лупин хутір. Учора й не роздивилася. Ліворуч від Уляниної хати ще дві примостилися: з димарів прозорі цівки. Не порожні? Просто напроти — за двадцять кроків, рукою дотягнешся — її хатинка сіра, поряд покинута будівля з колодязем-журавлем і ще одна, жовта, як звіробій, напівзруйнована.
— Зачекай, дров прихопимо. — Уляна причинила двері, підхопила сани, посунула до невеличкого дровника біля хати.
— Нащо?
— А піч чим топитимеш? — Кидала на сани березові цурпалки голими руками. І не холодно їй?
Майка пошкандибала до дровника, притулилася до старої груші (і чому тут стільки груш?!).
— Мене Майєю звати, — видушила винувато. — А ви Уляна?
Жінка кивнула.
— Ви ж… не тутешня?
— А що? Видно?
— Чомусь… видно.
— Не тутешня.
— Давно тут?
— З півроку.
— Чому?
— А ти? — Уляна розігнулася, на дівча сумно зиркнула.
— Хочу.
— От і я схотіла, — відказала невесело. Смикнула мотузку, що вона до саней кріпиться. — Допоможеш чи самій тягти?
Різдвяний ранок — а де та радість?
Майка разом з Уляною тягне важкі сани, каша розповзлася — не тільки в шлунку. У голові. Що це вона утнула? Нащо те все — глухий хутір, хата, ліси-луки-груші… Людям у Різдво клопоту дала. Наче назавжди припхалася. Наче жити їй тут…
Відчай жовчю — аж зупинилася. Дідько, бігти звідси! Автобуси ж… А… Раз на тиждень. Нічого. Пішки до Капулетців, звідки хтось та їхатиме до траси, далі автостопом до Києва.
— Втомилася? — Уляна перехоплює мотузку, волочить сани далі. — Доганяй.
Майка човгає вслід, зиркає навкруги зацьковано: яке ж усе чуже, вороже.. І поле те біле, і гайок той клятий, і ліс! І хутір, і небеса…
Під хатою натоптано — сіро. Недопалок у снігу. У хаті троє чоловіків біля печі вошкаються.
— Доброго дня.
Двоє підхопилися — один поважний сивий, другий молодий бородатий.
— Троянов. Валерій Михайлович, — у сивого низький густий бас, від якого тепло.
— А я Санджив, — бородань усміхається по-дитячому довірливо. Суне до Майки, простягає руки. — Дай долоні.
— Нащо?
— Відчую твою енергетику.
— Не треба.
— Добре, — легко погоджується, лопоче, не зупинити: — Моя хата крайня до лісу. Заходь при нагоді.
— Нащо?
— Просто так.
Сивий Валерій Михайлович кихикає в кулак, дивиться на Майку уважно.
— Як вас звати, юна пані?
Майка не встигла відповісти. До хати ввалюється Уляна — повні руки дров. Кидає їх посеред кімнатки.
— Її звати Майєю.
— Майя в санскриті — ілюзія, — з чогось радіє Санджив. — Отака приголомшлива реальність.
Майці паморочиться. Слова переплутуються в голові. Чому вона тут? Хто ці люди? Про що вони зараз … Ілюзія? Певно. І сама не відає, чи є вона ще, чи вже немає…
— Саню, сірників дай! — Біля печі розгинається третій. Теж молодий, та лице тьмяне, наче в пилюці. Супиться, вправно відчиняє дверцята грубки, жмакає газету, кладе її на підлогу. На газету викладає тоненьких цурпалків решіткою — шар уздовж, шар упоперек. Підхоплює всю ту конструкцію — і не розвалюється ж! — пхає у грубку. Сірником чирк! У грубці спалахує полум’я.
— Толю, ти геній! — усміхається Санджив.
Тьмяний хитається, хапається за Санджива, аби не звалитися. Та він же п’янючий!
— Пляшка де? — похмуро кидає Уляні.
— Буде тобі пляшка, — спокійно відказує та. — Спочатку кажи, що зробив.
— А не бачиш? — геній Толя киває в бік грубки.
— А піч?
— Ходи вичистив. Глиною з герметиком тріщини замазав. Тиждень сохнутиме, — ледь ворушить язиком. — Щоби не топили, бо знову… межигірка…Піч із межигірки… То добре. Стоятиме…
— А як без печі тиждень? — Уляна ніяк не вгамується. Уже й пляшку з кишені дістала, уже й простягнула п’янчузі, а все розпитує, наче їй тут скніти.