Закаляні змії, ледве живі, мляво звивалися на маті. Вони були всіяні діамантовими скалками. Інші дивилися своїми червоними та зеленими очима зі стелі. Все іскрилося й шепотіло, шипіло й виблискувало, ніби крихітні серпики у гномів-женців[551]. Потім усе замовкло, і знову зазвучало, тихіше, але настирніше. Вони тримали мене в руках. «І ми зразу порозумілися[552]».
Крізь завісу ввійшла мадам; вона була заклопотана, пройшла повз, не звернувши на мене уваги. Я бачив чобітки з червоними закаблуками. Підв'язки панчіх обхоплювали посередині товсті литки; плоть провисала. Велетенські груди, темна дельта Амазонки, скрізь папуги, піраньї, напівкоштовне каміння.
Зараз вона пішла на кухню — чи був тут ще погріб? Іскріння й шепотіння, шипіння й виблискування тепер годі було розрізнити; так ніби все сконцентрувалося в якомусь тріумфі, передчутті.
Стало нестерпно жарко, я відкинув ковдру. Кімната була огорнута матовим світлом; фармаколог стояв біля вікна в білому китайському халаті, який ще недавно прислужився мені в Роттвайлі під час карнавальної ходи. Сходознавець сидів перед кахельною грубкою; він стогнав так, ніби його душив домовик.
Я все зрозумів; то був перший напад, він знову повернеться. Час іще не минув. Я бачив ще й не таке. Але, як то кажуть, і екскременти — це земля, що для перетворень цінується на рівні золота. З цим треба змиритися, якщо залишається наближення.
Це були земляні гриби. Більше світла було приховано у темному насінні, яке сиплеться з колосків, ще більше його в зеленому сокові сукулентів на обпечених схилах Мексики. Можливо, мушмула приховує ще більші, недосліджені, але рано передчуті таємниці. Земний дух є могутнім у різних формах — як у міських нетрях, так і на проспектах, як у Субурі[553], так і в Капітолії. Де Квінсі у своїх візіях бачив римського консула під час тріумфальної ходи, а Ніцше — звіроподібного цезаря, коли Рим став «повією і притоном».
Сходження пройшло невдало — можливо, я маю ще раз звернутися до гриба. Аж ось знову з'явилося бурчання й шепотіння, зблискування й іскріння — рибалка витягнув ще одну рибину. Щойно буде заданий мотив, він збурить, як у вальсі, — новий напад, новий оберт повторює мелодію. Гра не виходить за межі смуги невдач.
Не знаю, скільки разів усе це повторювалося, та й не хочу на цьому зупинятися. Деякі речі краще залишити при собі. Хай там як, але коли ми знову сиділи навколо столу за розмовою, уже проминула північ. Ми також почули щось поверхом вище. Звідти линула мелодія неймовірної і чарівної вишуканості, яка розчинялася в елевсинській аурі духу Землі.
Так не входить ні Тит, ні Цезар. Якби ми мали таку мелодію як перепустку перед останньою перепоною, брама перед нами тут-таки розчахнулася б. Музика Моцарта і шум моря з мушлі.
Ми пішли нагору; стіл уже було накрито. Відчуття ще були загострені й відкриті: «Брама сприйняття». Світло мерехтіло крізь червоне вино у карафці, на краях було колечко піни. Ми слухали концерт для флейти.
Іншим велося не краще: «Як гарно бути знову серед людей».
Таким був Альберт Гофманн, який мандрував безкінечними містами давньої Мексики, поміж палацами із золотими дахами, колонами та сходинками з коштовного каміння, у лабіринтичному пошуку людей серед світу геометричної краси у безлунній тиші, в незатіненому світлі. Але ці люди вимерли, як і в латунному місті еміра Муси, через яке не перелітає жоден птах: самотня, далека від світу, безлюдна розкіш.
Натомість сходознавець був у Самарканді, де в нефритовій домовині спочивав Тимур. Він ішов слідами переможного походу, де ранковим підношенням був казан, повний очей. Там він довго стояв перед пірамідою з черепів, яка була насипана для залякування людей, і серед маси відрубаних голів упізнав свою власну. Вона була інкрустована коштовним камінням.
Фармакологові прояснилося, коли він почув: «Тепер я знаю, чому ви сиділи у кріслі без голови; я був подивований, але тут я не міг помилитися».
Я запитав себе, чи не слід мені викреслити цю деталь, адже вона межує з історіями про привидів.
— Ми не дамо задовольнитися самими привидами.
— І самими чудесами — вони всього лиш короткі замикання [в мозку].
— Навіть Геррес опускався нижче свого рівня, коли звертався до цієї теми.
554
Перший рядок арії Таміно в першому акті опери «Чарівна флейта»