Протестантизмові, без якого новий світ з його технікою був би немислимий, у винних країнах було важче, ніж на півночі. Але те, що відбувається на пограниччі, часто приносить щось несподіване. Ця заувага стосується Женевського феномену.
Пронизливий погляд Достоєвського, який проникав аж до того «повного штилю», не був збитий з пантелику бурхливою повінню картин, що лякали та непокоїли його в Лондоні. Той розділ, в якому він передає ці свої враження, він міг би назвати «Блиск і занепад світу машин». Проте він обрав інший заголовок, а саме — «Ваал[148]». Очевидно, він таки бачив ще щось: престольну владу посеред юрби.
Людина, яка хоче втекти, не виходить у порожнечу; на кожному виході на неї чекає хтось інший. Сама по собі втеча як рух є фатальною. У цю максиму слід включати й самогубство, щоправда, за винятком стоїчних форм, які не можна розглядати як втечу. «За певних обставин віддати життя може стати обов’язком для сумлінних».
З перспективи наркотизації, на сцену, як її спостерігає Достоєвський, виходить наркотичний вплив стимулянтів. Певні речі огортає забуття, так ніби напливає завіса, на якій зображені сірі картини. І здається, що за тою завісою за роботу береться новий майстер і з'являється інший світ. Світло стає яскравішим, барви насиченішими. Наперед виходить оголена пристрасть. Жар був захований глибоко під шаром попелу. А тепер ніби роздмухане міхами, вгору зривається полум'я. Серце й легені відповідають.
Усі відчуття загострюються, зокрема й відчуття крові. На широких площах і вулицях відчуватиметься наближення мас, як у заплавах Амазонки — наближення хижих риб. Так само, як там починає бурунитися вода, тут піняться дріжджі. Дікенс, приблизно за двадцять років до Достоєвського, був свідком такої сцени, а саме страти подружжя Маннінґів, засудженого до смерті за рафіноване вбивство з пограбуванням. Він описує свої враження у листі до газети «Times»:
«Сер, цього місяця я був свідком страти. Я пішов туди, аби поспостерігати за натовпом, що зібрався, й мав для цього чудову нагоду. Коли опівночі я прибув на місце, у мене стала холонути кров від пронизливого виття хлопців і дівчат, які вже зайняли найкращі місця. Пародіювалися відомі ніґґерські мелодії, замість «Сюзанни» співали «Господиня Меннінґ». Коли небо стало сіріти, в натовпі почали вештатися відомі злодії, вуличні повії, п'яниці й волоцюги всякого штибу. Кулачні бої, вуличний свист, грубі жарти, хтиві викрики з непристойними жестами, коли зомлілих жінок відтягувала поліція, а їхнє вбрання приходило в безлад, були бажаними інтермедіями. Коли вже сонце підбилося досить високо, то осяяло тисячі й тисячі облич, які дивилися перед собою, вони п'ялили свої баньки так невимовно по-скотинячому й по-канібальському, що людина мала б відчувати сором за свій рід. (…)»
Перед нами постає не найкраща картина. Проте не варто приписувати все це сп'янінню. Сп'яніння викриває приховане, так ніби відгортається завіса або прочиняються двері, що ведуть до глибоких підземель. Сп'яніння є одним із ключів.
Якщо Дікенс подався на це місце й провів там цілу ніч, то так він хотів втамувати особливу цікавість, на яку автор не тільки має право, але й обов'язок. І якщо він там, за його словами, відчував сором, то й це належить до нового досвіду й особливо важливо для епохи, в якій, як і у вікторіанські часи, домінують «білі камізельки[149]».
Урешті, цей канібалізм є вродженою рисою людей, а для її прояву зовсім не обов'язково потрібна страта. Немилосердність притаманна людині майже на рівні анатомії, подібно до сліпої плями в оці, й так само як і вона, її годі помітити. У будь-яку епоху є люди, які зазнали остракізму й викликають почуття відрази. На таку людину доносять, її переслідування схвалюють; якщо з такою людиною стається щось лихе, то це тільки викликає задоволення. Таку сатисфакцію можна надибати серед хороших людей, навіть серед піквікців[150]. Усе це починається ще з дитсадка та в перших класах школи.
Тут я мушу перебороти спокусу вдатися до літературного екскурсу. Його темою було б те, яким чином спрямовують свій погляд на людей, які зазнали остракізму. І навіть якщо цей погляд доброзичливий і сердечний, він зовсім інший, залежно від того, спрямований зсередини чи ззовні. У цьому плані висвітлення зла у Достоєвського фундаментально відрізняється від Дікенса, Віктора Гюґо або, якщо вже називати крайні випадки, Ежена Сю[151].
151