Усе це справило на нас звеселяючий ефект. Після цього нас просвітили про різні види інфекцій.
Тим часом статеві хвороби вже не викликають такого страху, хоча від лікарів можна почути, що зараз, у зв'язку з міграцією, вони знову почастішали. Але й засоби проти них стали значно дієвішими. Під час моєї служби в паризькому сторожовому полку я звернув увагу на те, що, говорячи термінологією Рабле, «інфіковані Венерою» вже через три дні поверталися в стрій. Для них не обходилося без покарання: «за недотримання санітарних норм» їх на три дні відправляли у карцер. У 1870 році тривала окупація призвела до розкладу цілої армії — якщо хтось хоче скласти уявлення про ці події, тому варто почитати «Ліжко № 29[195]» Мопассана.
В американському війську такі халепи трактували значно суворіше та, як правило, карали пониженням у званні. Можливо, це були залишки пуританства. Та й загалом важко позбутися підозри, що зникнення цього «бича людства» пов'язане з втратою авторитету християнської моралі. В таких випадках я говорю не про причину і наслідок, а про кореляцію. Жодного поступу, просто нова картина. Ніцше це добре бачив, але він і сам зазнав одного влучання.
Венеричні недуги ставлять на людину тавро ізгоя. Це посилювало той жах перед ними, від якого скоро не залишиться й сліду. Невипадково такі хвороби є переважно невидимими. Але можна припустити, що невидима шкода, заподіяна у війні 1870 року, давалася взнаки аж до кінця століття. Насамперед Францію постійно робили відповідальною за такі недуги, і в «Симпліциссимусі[196]» про це було сказано не вперше. Словами «сифіліс» та «французи» послуговувалися як синонімами. «Мій любий Зайдліц[197], — казав Фрідріх про свого командувача кінноти, — спершу він заміг французів, а потім французи — його».
У кожній великій родині був дядько, який сконав після того, як довгий час провів у інвалідному візку або побував у божевільні. Один привертав увагу своєю химерною ходою, а інший викликав переполох своєю поведінкою.
Від пані на прізвище Швенді, вдови, з якою я запізнався по дорозі до Амазонії, я довідався про історію страждань її чоловіка, яка водночас стала і її власною. Вона була подивована не так його безглуздими витратами, як тим, що коли він сидів у туалеті, то перестав зачиняти за собою двері. Якось вона поїхала разом з ним у санаторій, де за ним добре доглядали. Одного разу за столом після супу, коли він розрізав курятину, то ласкаво поглянув на неї й сказав:
— Я вже давно хотів перерізати тобі горло. Хіба зараз не чудова нагода?
— Ні, Артуре, для цього ніж не достатньо гострий. Дай-но його сюди, я занесу на кухню, аби його там нагострили.
Вона вийшла із зали й повернулася з охоронцями, які того скрутили. Вона хотіла побачити його ще раз. Лікар здивовано запитав: «Навіщо?», але дозволив зазирнути крізь прочинені двері. Там був басейн, у якому вили голі чоловіки й качалися в моху[198], — пекло в зелених тонах. Лікар сказав: «Ваш чоловік став просто худобою. Ви маєте з цим змиритися».
На селі таких хворих залишали під власною опікою; тоді ще неможливо було уявити, щоб хтось міг народитися в клініці або там померти. До Першої світової війни майже будь-який шлях долали кіньми, а не автами, як сьогодні. Ночували у родичів або в заїздах, в яких ще знали вашого батька і дідуся. Мартін розповідав мені, як він верхи їздив до Берліна провідати дядька Лудольфа. Коли батько після столування закурив сигару, син бродив по двору. Він відчинив двері якоїсь прибудови й побачив там пана у фраку. Опівдні це було незвичним, але ще незвичнішим було те, що той пан не стояв, а, ніби сторожовий пес, який охороняє двері, був на чотирьох. Він поглянув угору; його чорна гостра борідка стирчала над сорочкою. За ним вигулькнув прислужник і зачинив двері.
Коли вони вирушили далі, збираючись до вечора бути в місті, Мартін сказав:
— Батьку, я бачив дядька Фрідріха.
Але батько не став розвивати цю тему.
З осені 1916 року, тобто після літньої битви на Соммі, для нашого покоління стала звичною така доволі регулярна черговість: фронт, поранення, лазарет, відпустка, гарнізон, повернення на передову. Все це повторювалося до тієї миті, коли постріл робив із тебе інваліда або ж був смертельним.
У гарнізоні ми весь час натрапляли на тих самих сіромах; одні були старі, інші нерухомі, як Шейх, що страждав на артрит, який деформував його суглоби. Він тримав сигарету між великим і вказівним пальцями, дивно розчепіривши долоню. Хвороба розвивалася повільно; минуло ще п'ятнадцять років, аж поки він уже на посаді судді магістрату в Силезії таки помер.
195
Цю новелу в українському перекладі можна знайти у 5-му томі 8-томного видання Мопассана, опублікованого в 1969–1972 роках. Український переклад Михайла Качеровського.
196
197
198
Тут описується один із давніх способів лікування сифілісу за допомогою ісландського моху.