Дуже непевні ознаки дозволяють стверджувати, що обов’язки стану виконуються дуже добре, що батьки виховують і навчають своїх дітей, мисливці полюють, а збирачі збирають, що люди розважаються, коли випадає слушна нагода, і т.д. Можна навіть стверджувати, що кожен робить те, що йому належить робити, і в найкращий спосіб у всіх справах. Порушення трапляються рідко, злочинів скоюють мало, особливо тяжких, і вони торкаються головно сфери статевих стосунків. Нам цікаво знайти причини такої звичної правильної поведінки. Страх поліції виключений через відсутність поліції. Зображення первісних людей як маріонеток, якими править своєрідне колективне «над-я», вже не придатне. Залишається зацікавленість і доброчесність. Немає сумніву в цьому випадку, як і в інших, що зацікавленість відіграє визначальну роль у тих обох напрямках, в яких вона проявляється: діяти в певний спосіб вигідно або ж, якщо не діяти як слід, це може надто дорого коштувати. Але можна також виявити ознаки доброчесності. Наприклад, ті, що ґрунтуються на володінні собою. Попри те що словесні сварки відбуваються часто, майже щоденно, вони рідко переходять у бійку, хоча нестриманість може легко призвести до них. У цьому можна бачити ознаки спорідненостей і розважальних товариств, чия роль як запобіжного клапану під час соціальної напруги певна й ефективна. Достоїнства індивіду-ації ширші за інтерес особи до того, щоб взяти свою долю у власні руки, адже ніхто не зробить це замість неї, оскільки особисті ідіосинкразії водночас явні і вимогливі. Зрештою, відданість перевищує рівень, якого можна очікувати від членів товариства взаємодопомоги, де кожен віддає себе з огляду на віддачу решти: взаємодопомога може бути також спонтанною та щедрою. Ці люди є, за загальним правилом, пристойними людськими істотами, а набута ними пристойність стає постійним станом душі, а не чимось, що вноситься зовнішнім примусом — як суспільним, так і таким, що може випливати з невідомо якого первісного стану.
Етичний вимір правильного життя можна осягнути з великою певністю, адже етнографічні свідчення щодо нього одностайні. Повсякденна атмосфера, в якій мешкають ці маленькі людства, водночас агресивна й весела. Усі роботи виконують із легкістю та веселістю. Наявні також і всі лиха: хвороби, смерть, смуток, ревнощі, заздрість тощо, але з ними ефективно справляються. Дозвілля багате і воно витрачається на ігри, танці, бесіди, вечорниці, тож, нудьга людям невідома. Безліч ознак свідчать про життя, наповнене втіхами, радістю й щастям. Ба більше, це життя є задовільним не так, як може бути задовільним життя худоби на пасовиську; це — індивідуалізоване людське життя, в якому є біль, нещастя, страждання. Але загальний висновок щодо життя позитивний для більшості особин, не виключаючи при цьому засвідчені випадки депресії та норовливості.
У чому природність цих первісних свідчень? Палеолітична пристойність не природна в тому сенсі, в якому дієвці мають природно дотримуватися своїх обов’язків, бо це значило б заперечувати свободу та віртуальність людини. Обов’язки повинні вводитися тією самою мотивацією, яка зустрічається в пізніших епохах людства. Присутній і страх, але не страх поліції, а страх реакції інших: людські почуття сорому й вини вже активовані. Відіграє свою роль інтерес, оскільки кожен може розраховувати тільки на самого себе та на свій внесок у колективні справи, якщо він бажає, щоб вирішувалися людські проблеми виживання та призначення. Кожен зацікавлений у розвитку необхідного вміння та якостей. Діють також і звичаї, які постають як своєрідний кодекс, яким вказується, що можна робити, а що ні. У цих закритих суспільствах відсутність контактів із зовнішнім світом запобігає протестам і прирівнює звичаї до природи речей. Щодо доброчесності, то неможливо виявити й важко уявити свідомі заклики до доброчесного життя, хоча здатність мислити уможливлює й їх від самого початку з боку деяких виняткових індивідів, своєрідних сократів палеоліту. Найві-рогіднішим є притягальна сила відчуття добробуту, що супроводжує та винагороджує за пристойне людське життя. Добробут і доброчесність стихійно підтримують одне одного в наївності. Загалом, можна стверджувати, а не доводити, що в період палеоліту сором і винуватість слугують опорою звичаям і дозволяють уникати небезпечних відхилень. Звичаї стоять на варті зацікавленості, оскільки те, що робиться, є тим, що діє, і навпаки. Інтерес стоїть на варті наївності, оскільки те, що діє і робиться, приносить повне задоволення.