На відміну від Тойнбі, як і Шпенґлера, Башлер не цикліст. Для двох перших цикл завжди завершується занепадом, тоді як Башлер говорить, що кожен досягнутий етап стає не-зворотним рубежем. Це виказує прогресивістський характер Башлерового підходу. Тому «виклик-і-відгук» Тойнбі та відповідний механізм руху історії в Башлера — це різні речі. Разом із тим для Маркса в основі руху історії також лежить прогрес, але за рушійну силу він чітко визнає матеріально-економічну базу, тоді як у Тойнбі на вищих стадіях розвитку цивілізації виклик може походити з нематеріальної сфери. Башлер також різноманітніший. Він намагається враховувати цілий спектр чинників, що вимагає справді ґрунтовних і всебічних знань.
Попри ґрунтовне академічне CV, Жан Башлер, вочевидь, не належить до першої когорти міжнародних інтелектуальних зірок. Тут з ученими приблизно та сама справа, що й з кіноакторами: одного таланту замало, потрібно мати добру вдачу і чуття часу й місця, аби наукове реноме стало на-правду міжнародним. І на відміну від чільних осіб повоєнного покоління французьких інтелектуалів (будь-який сту-дент-гуманітарій згадає Фуко, Бодрійяра, Рикера, Бурдьє чи Дериду, навіть якщо й не читав їхніх творів), Жана Башлера потрібно спеціально представляти, адже досі українською мовою його книжки не виходили. Так само важко одразу зідентифікувати наукову спеціалізацію автора: на перший погляд, книжка ця з історії, але особливості викладу виказують радше соціолога, інколи навіть математика, котрий озброївшись аналітичним апаратом своєї науки, ступає на територію всуціль витоптану поколіннями колег із сусіднього цеху, але наче воліє на це не зважати.
Жан Башлер народився 28 березня 1937 р. в містечку Тіонвілль у департаменті Мозель, в Ельзасі — регіоні, який у будь-якого француза загострює чуття історії. Його наукова кар’єра почалася в царині історичної географії, що не можна не помітити на сторінках «Нарису загальної історії», де географічний антураж справ людських — завжди помітна дійова особа. Отримавши ступінь агреже з історичної географії, він традиційно для французької кар’єрної траєкторії у 1962-1966 рр. обіймав посаду професора в провінційному ліцеї міста Ман (департамент Сарт). Відтак переїхав до столиці й у 1966-1969 рр. викладав соціологію в Сорбонні, у 1968-1986 рр. читав лекції з соціології в Школі вищих студій соціальних наук (EHESS), із 1975 р. вів семінари з соціології в університетах Париж IV, Париж V і Париж X, а в 1988 р. став професором соціології в університеті Париж IV-Сорбон-на. Паралельно з викладанням Жан Башлер зробив кар’єру як «чистий» науковець: почавши 1966 р. як дослідник, він одинадцять років поспіль (з 1977-го по 1988 р.) був директором секції соціології в престижному Національному центрі наукових досліджень. Жан Башлер був також членом Європейського центру історичної соціології, який очолював Рай-мон Арон, а з 1984 р. — членом Групи з методології соціологічного аналізу, заснованої Раймоном Будоном. І нарешті, вершина академічної кар’єри: після того, як Ален Бе-зансон звільнив вакансію у Французькій Академії, Жана Башлера в грудні 1999 р. обрали членом відділення моральних і політичних наук.
Перша книжка тридцятиоднорічного Башлера була до певної міри емблематичною для того покоління, де ліві погляди вважали бонтоном, — його «Політика Троцького» вийшла акурат 1968 р., коли портрет головного героя висів на сорбонських колонах поруч із Мао, Че Геварою та Карлом Марксом. Бібліографія вченого, крім численних статей, нараховує п’ятнадцять монографій, найвідоміші з яких «Революційні феномени» (1970, перекладена п’ятьма європейськими мовами), «Корені капіталізму» (1971, перекладена шістьма мовами, у тому числі фарсі та японською), «Що таке ідеологія» (1976, перекладена двома мовами), «Великі дужки (1914-1991). Нариси про випадок в історії» (1993, перекладена японською мовою), двотомник «Капіталізм» (1995) та ін.
Не менш кон’юнктурно вчасним можна вважати й «Начерк загальної історії». Останнім часом значно побільшилася частка «досліджень» понаднаціональних історій. Ці дослідження не просто вивчають такі історії, а самим фактом початку розмови про них конструюють, створюють і нав’язують їх потоку історичних подій. Цим вони породжують дискурс понаднаціонального. Певно, ця тенденція не спонтанна. Те, що вона приносить авторам академічні активи і що за неї беруться найбільші авторитети, свідчить не більше ніж про те, що така історія затребувана, вона має свого замовника і свою аудиторію. Поява чергового історичного ґранд-наративу в масово-комунікаційній культурі симуляції говорить про намір онтогенізувати чергові історичні привиди, щоб підвести ґрунт під нові типи спільнот. Як «будителі» націоналістичної свідомості шукали «нації» в минулому, так і новітні генерації інтелектуалів і активістів шукатимуть по-наднаціональної єдності в попередні епохи. Тому що пона-днаціональне зараз на порядку денному, тому що воно в моді, тому що є агент, який потребує понаднаціонального історичного аргументу для своїх дискурсивних цілей у сучасному. Отож, питання, чи можлива всесвітня історія, — справа не лише історичного факту, а й висліду дискурсивної гри нині.