Високо задерті краєчки брів повільно опустилися.
— У тебе справді є телескоп? — голос поки що залишався наїжаченим.
— Він он там. — Марк махнув рукою за спину. — Хочеш глянути?
Вона подумала, що, певна річ, хоче, проте з губів злетіло категоричне:
— Ні.
Марк сконфужено потупився.
— Ну добре, — знизав плечима. — Як хочеш.
Розвернувся та пішов.
«Ти куди? — Краєчки брів знов задерлися. — Я не те мала на увазі!»
Марк зник за надбудовою. Суплячись, дівчина потупцяла на місці, потім згорнула навушники та, буркнувши сердите «блін», подалася слідом за ним. З’явившись з-за котельні, зупинилася. Марк, закинувши голову, сидів навпочіпки перед масивним телескопом і свердлував напруженим поглядом навислу над багатоповерхівкою хмару. Ближче підходити дівчина не стала. Згорнула руки на грудях і сперлася спиною на стіну котельні.
Почувши шарудіння, хлопець озирнувся, зміряв її поглядом, але ніяк не відреагував.
Кілька хвилин обоє мовчали.
Дівчина озвалася першою:
— На тебе кажуть Малюк Мордор, ти в курсі?
Марк напружився. Відчував, що їй кортить розпитати про Гришину. Впродовж минулого тижня 15-ту школу перевіряли представники Міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, інспектори Служби у справах неповнолітніх і навіть ювенальний прокурор. Поліцейські слідчі допитували Юлиних однокласників, учителів, батьків і двічі — у присутності мами та шкільного психолога — самого Марка. До Марка навіть спробували причепитися журналісти з каналу «Рівне 1». Щодня, коли Марк одягався перед виходом до школи, навалювалося таке відчуття, наче збирався на похорон, і позбувся він його лише вчора, на свій день народження. Тож хлопець дуже не хотів повертатися до цієї теми. Марк замислився. Якщо раптом дівчина, як і Адріан, запитає про останні Юлині слова, тоді він… Він що?.. Прожене її? Певна річ, ні. Марк криво посміхнувся — це ж «її дах» — і вирішив: якщо дівчина почне розпитувати, він складе телескоп і піде додому.
— Ні, — збрехав він.
Дівчина в задумі похитала головою.
— Хоча це не так і погано, як на мене.
Хлопець повернувся до неї.
— Я Марк.
Вона зашарілася. Марк сконцентрувався на телескопі й удав, що не помітив.
— А я Соня. З 8-Б.
— Знаю.
Вони знову вмовкли.
Коли Марк озирнувся наступного разу, Соня відійшла від стіни та стояла за метр від нього, зацікавлено розглядаючи телескоп.
— Крізь нього справді можна спостерігати за планетами?
— Так.
— Прикольно.
Він вирішив, що після стількох спроб зав’язати розмову не може лишатися нечемним, і поцікавився:
— Ти часто танцюєш на даху?
— Ні. Просто ліфт не працює. І мені нікуди піти.
Хлопець не зрозумів, що вона мала на увазі, та перепитувати не став.
— А якщо хмара не пройде, що будеш робити? — запитала дівчина.
Марк підвівся та сховав руки до кишень куртки. Соня опинилася зовсім поряд. Вона виявилася на кілька сантиметрів вищою за нього. З такої відстані він також розгледів ластовиння, що вкривало ніс і щоки, і світло-карі очі.
Райдужки вражали яскравістю та глибиною.
— Вона пройде, — впевнено заявив він.
Тепер обоє дивилися на небо. Південний вітер поступово розчленовував хмару, відкриваючи погляду зірки.
— Думаєш, вона зараз там? — ледь чутно озвалася Соня.
— Ні.
Дівчина насупилася.
— Ти думаєш, вона потрапила до пекла?
— Ні. Вона не там і не в пеклі.
— А де?
Марк зітхнув.
— Ніде.
Соня опустила голову, прискалила одне око.
— Ти не віриш у Бога?
— Мій дідо каже, щоб я не квапився. Треба спочатку багато прочитати й дізнатися, а потім вирішити для себе, чи потрібна сила, яка б стояла за цим усім.