Соня закотила очі, спершу вирішивши не відповідати, а тоді дещо згадала. Її обличчя просяяло.
— Це зірка. Сонце — це зоря! Це всім відомо.
Хлопчак підняв кутики губ.
— Тоді що таке зоря?
Завдяки Арсену Марк дуже рано засвоїв: знати, як це називають, і знати, що це таке, — цілковито різні речі.
Соні закортіло його вдарити. Не так через зміст запитання, як через тон, яким його було поставлено. Її більше не дивувало, чому з ним ніхто не спілкується, дивувало радше, яким чином за весь рік у 8-А його досі ніхто не поколошматив.
— Ти щодня бачиш Сонце, коли йдеш до школи, — не вгавав Марк, поблажлива усмішка не сходила з округлого лиця. — Хіба нецікаво, чим воно є насправді? Невже ніколи не хотілося дізнатися, що ховається за оцими всіма «кругле», «сліпуче», «гріє», «пече»?
Насправді Соні не було нецікаво. Вона нечасто замислювалася над суттю речей, одначе коли вже щось застрягало у свідомості, жувала його довго й наполегливо. І після Маркових слів у дещо невпорядкований клубок думок у її голові вплелася нова нитка: а й справді, що воно в біса таке, наше Сонце? Напевно, запитання мулятиме їй не один вечір, але на цю мить бажання зацідити у нахабний писок хлопця, що копирсався в телескопі за кілька кроків від неї, було більшим за цікавість. О так, незрівнянно більшим.
Марк не чекав на заохочення та взявся збуджено пояснювати:
— Зоря — це куля з водню. Вона стискається… під дією сили тяжіння стискається так, що всередині дуже розігрівається. Ми ще цього не вчили на фізиці, але якщо щось дуже стиснути, воно нагріється.
— Знаю, — буркнула дівчина.
— От. Усередині, там великий тиск, і температура п’ятнадцять мільйонів градусів, і через це водень спалахує й світить. — Хлопець експресивним жестом зобразив спалах.
Соня дивилася на нього, скептично вигнувши брову. Їй було зручніше думати про зорі як про зорі, а не як про чортівню, всередині якої щось стискається й спалахує.
— Глянь, — Марк підняв руку, спрямувавши палець у темне, де-не-де засотане сивими хмарами небо. — Уяви: кожна із цих цяток отам — це гігантська сфера, всередині якої горить водень. Мільярди тонн водню! — У нього аж ніздрі роздулися. — Наука не може бути нудною!
— Ти задрот! — видала Соня.
Рука опустилася. Марк наїжачився.
— Та ну тебе.
— Але ти задрот, задрот, задрот! Я ще не бачила таких задротів!
Хлопець відвернувся, щоб не показувати, як його зачепили Сонині слова.
— Пробач. Я не хотіла образити.
Марк схилився над телескопом, мовчки почав його розбирати.
— Уже хочеш іти?
— Так, — відрубав хлопець. — Однаково хмарно. Нічого не видно.
Витримавши паузу, дівчина примирливо запитала:
— Звідки ти так багато всього знаєш?
Марк зняв оптичну трубу зі стійки й акуратно вклав її до коробки.
— Дещо прочитав, — неохоче відповів він, — але більшість — від діда.
У Соні аж заніміло лице.
— Це розповів тобі дід?
— Ага.
— Твій дід сидів із тобою і це все розповідав?
— Ну, не все. Він раніше жив окремо, тому більше радив книжки. Ми недавно сюди переїхали, і тепер він живе з нами. Хоч я завжди міг підійти до нього й розпитати про все, що мене цікавить, — він спідлоба зиркнув на дівчину. — Він моряк і багато всього знає. Ми вдома іноді навіть експерименти різні робимо.
— І якщо ти попросиш, він пояснить? — з недовірою та якоюсь прихованою, боязкою настороженістю в голосі перепитала Соня. — Не накричить?
— А чому він має кричати? — здивувався Марк.
Дівчина смикнула плечима.
— Не знаю… — потупилась. — Я свого бачу раз на рік. І, схоже, він не дуже хоче зі мною розмовляти.
— Ну то в тебе ж є батько. Чи мама. Хіба вони не пояснюють усілякі штуки, які ти не розумієш?
— Ні, — відрізала Соня.
— Чому?
Вона не відповіла, сховала очі. Марк розібрав стійку, склав усі деталі до коробки та закрив її. Соня зловила себе на думці, що не хоче, щоби він ішов.
— Зачекай. Може, ще рознесе. — Вона тицьнула у прогалину між хмарами на сході, над Покровським собором. — І розкажи ще про зорі.
Хлопець глипнув на неї, але потім, недовго провагавшись, сів на ковдру й по-турецьки підібгав під себе ноги.
— Сідай, — усе ще трохи ображено запропонував дівчині. Соня вмостилася поруч, і тоді Марк запитав: — Знаєш, що стається, коли в зорі згоряє весь водень?
— Ні.
— Після того як водень згорів, залишається лише гелій, а гелій уже горіти не може. І зоря стискається в маленьку кульку, — Марк гарячковими жестами спробував зобразити, як верхні шари зірки зминають нижні, — вона більше не світить і охолоджується в космосі. Такі кульки називають білими карликами. — Хлопець підвів погляд. — Їх так не видно, бо вони малі, але в потужний телескоп можна побачити. Їх реально багато. — Він обережно глянув на дівчину, намагаючись із виразу обличчя збагнути, чи справили його слова хоч якесь враження. — Наше Сонце теж колись перетвориться на білого карлика, хоча до цього ще ду-у-у-же довго.