Савич слухає, осміхається і навіть заплющує очі від задоволення. Як все-таки добре, що він узяв участь у цій експедиції…
— Ну, от і ми! Діло зроблено, — сказав Тюменєв, увіходячи. — А ви, здається, дрімаєте? Про що це базікає радіо? Англія? Америка?
— Я не спав, — промовив Савич. — У вас, здається, поранена рука, Турцев?
— Рука — пусте, — відповів Архімед, нашвидку роблячи перев'язку. — Костюм водолазний порвав, зачепившись за залізну скобу, — це гірше. Вода почала проникати всередину костюма. Довелося перетягти руку обривком троса. Добре, що це трапилось, коли роботу було вже скінчено.
— Чудово, — вигукнув Тюменєв, вилазячи з водолазного костюма. — Парашут не підведе. Аби не підвели шнури.
— Хіба товариш Турцев не вирахував, яке навантаження буде на стропи?
— Надіти нам перед посадкою кисневі маски? Як ти гадаєш, Архімед? Може, в атмосфері Бети є які шкідливі гази?
— В такому разі маски тільки відстрочать нашу загибель на кілька годин! — не стримався Савич.
— І чудово. На кілька годин! За кілька годин можна зробити безліч наукових спостережень і повідомити про них по радіо на Землю.
Турцев подивився в невеликий телескоп на Бету, глянув на годинника, щось перевірив по записній книжці і сказав:
— Підлітаємо. Як прикро, що ми впадемо на тіньовий бік планети. Нічого не видно. Що лежить під нами? Гори? Ліс? Океан?
— Дай я подивлюсь. Так, темно. Бачу тільки одну зелену цятку. Можливо, освітлена вершина гори.
— Ну що ж, надіваймо маски. Час! — промовив Архімед. — І, гадаю, нам краще лягти на койки. Коли парашут розкриється в атмосфері Бети, удар буде дуже сильний.
Усі наділи кисневі маски, полягали на койки і почали мовчки чекати, як зустріне їх планета Бета.
Напружена мовчанка ставала нестерпною.
— Коли б нам пощастило впасти у воду, — мовив Савич.
— Я вважав би за краще, щоб наш гідростат упав у глину, — озвався Тюменєв.
— Таж не думаєте ви, що глина м'якша за воду, — заперечив Савич.
— Думаю. То ж бо й воно! Чи знаєте ви, що куля, яка швидко летить, пробиває втрамбований сніг на 350 сантиметрів, глину — на 100, соснові дошки — на 87, а воду — лише на 80 сантиметрів? Виходить, при певних умовах вода може бути твердіша за дошки і глину. А ви — у воду!
— Але ж у такому разі ми маємо розбитись, куди б не впали! — у відчаї вигукнув Савич і в ту ж мить, зойкнувши, простягся на підлозі.
Жахливий поштовх струсонув увесь гідростат. Слідом за першим поштовхом ішов другий, третій, четвертий — щоразу слабші. Нарешті, після п'ятого, досить м'якого поштовху гідростат зупинився, розмірено похитуючись. Зненацька температура в гідростаті підскочила майже до сімдесяти градусів і піднімалась далі. Почулося неймовірне шипіння, яке незабаром стихло.
Мандрівники відчули, що їхні тіла стали важчі. Вони вже звикли до невагомості, і повернення у світ ваги було вкрай неприємним. М'язи ослабли за час подорожі, і тепер руки й ноги здавалися ніби налитими свинцем.
— Помираю. Задихаюсь. Живцем згораю… — стогнав Савич, корчачись на підлозі біля своєї койки.
— Ху-ху. Так. Тепленько. Тертя об повітря. Ху. Гідростат нагрівся, — озвався зі своєї койки Архімед. Він говорив через силу, важко переводячи дух, але спокійно. — Вам допомогти, Савич? Дядечку, як ви себе почуваєте?
— Незрозуміло. Зовсім незрозуміло. То ж бо й воно, — відповів Тюменєв, який опинився під столом, далеко від койок. — Так, жарко. Баня. Шведська парильня. То ж бо й воно. Га? Ти про щось мене питав, Архімед? Як почуваю? Препогано, тобто чудово. Чудесно! Прегарно. Живі. І навіть ніби мало побиті. Га? Чого там Савич стогне? Так. Зовсім незрозуміло…
— Що вам незрозуміло, дядечку? Та вставайте ж, Савич! Температура вже не підвищується. А й справді незрозуміло. Ми живі. Не чекав!
— Навіщо, навіщо, навіщо я вирушив у цю ідіотську подорож? — шепотів Савич, стискуючи голову. — Кошмар…
— Га? Що? Ти про щось питав мене, Архімед? Незрозуміло. Так, перший удар, припустімо — рвонуло, коли розкривався парашут. А другий? Третій? Четвертий? Обривалися стропи, чи що? А ми, здається, потрапили-таки в океан.
— І не розбилися, — ниючим голосом зауважив Савич. — А впади у вашу глину чи на соснові дошки, мабуть, від нас нічого не лишилося б.
— От же ж настирливий хлопчисько! — пробурчав Тюменєв і, вилазячи з-під стола, закричав: — Я ж казав вам, уперта ви людино, що все залежить від швидкості! Парашут дуже зменшив швидкість нашого падіння, от чому ми й уціліли. Але ці поштовхи… Від чого вони могли виникнути? Та чи зробили ми посадку насправді? Га? Може, все ще летимо? Вимкни світло, Архімед, треба подивитися, що робиться надворі.