Выбрать главу

— Будь ласка! — на очах Міхала виступили сльози.

— Не журися, синку, ми його звідти витягнемо! — Томич провів підлітка аж до дверей редакції. — А Бідосьці передай вітання! — гукнув він навздогін. — І хай зав’язує з чаркою!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ АГЕНТУ ФІКСІ ПРОПОНУЮТЬ ПОДАТИ У ВІДСТАВКУ

Генерал Хрунь був не в дусі.

— Що це таке! — верещав він на капітана Миколайчика, махаючи перед його носом «Столичними новинами». — Поліція арештувала чемпіона, бо він переміг Магдебург — генерал розстебнув верхній ґудзик мундира. — Ви розумієте, чим пахнуть такі статті?!

Капітан Миколайчик багатозначно мовчав. Він, ясна річ, розумів.

Генерал важко сів у крісло.

— Доповідайте, капітане, — нарешті заспокоївся він і затягнувся сигарою.

— Знайшовся щоденник доктора Брякуса, в якому він пише про погрози на свою адресу, — розповідав Миколайчик. — Погрози йшли від його конкурентів.

— А що там про цього Силу? — генерал не випускав сигари з рота.

— Найулесливіші оцінки, — зітхнув капітан. — І взагалі, доктор Брякус вважав, що Іван Сила — це його головний шанс у житті.

— То, виходить, він тут ні до чого? — генерал Хрунь знову насупився.

— Ні до чого, — повторив Миколайчик.

— А що там з конкурентами? — генерал випустив у бік Миколайчика хмару диму.

— У неділю вранці перед виїздом біля авто Брякуса бачили Магдебуру з двома типами, — зовсім тихо проказав капітан.

— Що?! — генерал зірвався на ноги. — Ви забуваєтеся, капітане! Хто автор цієї злощасної справи?! — продовжував верещати генерал.

— Агент Фікса, — капітан із задоволенням перевів стрілки на іншого.

— Негайно у відставку! — генерал був безжалісним. — Справу закрити! Цього задрипаного чемпіона випустити!

— Фікса — один з наших найкращих агентів, — капітан спробував врятувати підлеглого.

— Тоді обмежтеся доганою, — генерал вже заспокоювався. — А звідки нам упав на голову цей Сила?

— Звичайний верховинець, селюк. Вантажить на вокзалі, - виструнчився Миколайчик.

- І таке-от перемогло Магдебуру! Справу не закривайте. Просто її затягніть, — очі генерала блиснули хитрою посмішкою. — Силу випустіть на волю, тільки під солідну заставу. Побачимо, кому він знадобиться.

Хрунь розвернувся до капітана спиною і почав щось роздивлятися у вікно, даючи знати, що розмову закінчено. Миколайчик вклонився, клацнув підборами і нечутно вийшов з кабінету.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ПОТРАПЛЯЄ В НОВУ НЕВОЛЮ

Звістка про те, що за звільнення Івана Сили поліція просить 50 тисяч застави, приголомшила не тільки Івана, але й друзів. Ці величезні гроші зібрати було не під силу не тільки оточенню Міхи Голого, але й усій зміні вантажників. Доводилося чекати заступництва якоїсь впливової особи.

«Столичні новини», за посередництва Бідоськи і Томича, надрукували нову статтю, в якій повідомлялося, що за чемпіона Республіки просять 50 тисяч. Минуло кілька днів, але ніхто долею Івана Сили так і не зацікавився.

Та одного ранку до камери зайшов старший слідчий Бенцик і зло просичав, що обвинувачений може збирати речі. За нього внесли викуп, але це не значить, що справа проти Івана Сили закрита. Особисто він, старший слідчий Бенцик, сподівається на скору зустріч. Оскільки Іван речей не мав, то поплював у долоні й пригладив волосся.

У кімнаті відвідування його чекала екстравагантна вродлива пані.

— Мадам Бухенбах, — простягнула вона Іванові свою ручку в чорній рукавичці. — Аделія.

Той невміло її стиснув.

— Обережніше! — зойкнула мадам.

Далі уважно оцінила хлопчину з голови до ніг, торкнулася пальчиком його обличчя і загадково промовила: «А ви мені подобаєтеся. Це саме те, що потрібно».

— Гірський ведмідь на прізвисько «Іван Сила», — розсміялася вона. — Ну то я його забираю, чи як? — холодно звернулася мадам Бухенбах до Бенцика.

— Так-так, пані, - схопився той. — Ви внесли заставу, тож…

— Ходімо, моя радосте, — мадам навіть не дослухала старшого слідчого, чим його сильно образила, а взявши Івана Силу попід руку, вийшла на вулицю. Там уже чекало заведене авто, яке відвезло їх до затишного будинку неподалік центру.

— Це моя нірка, — кинула вона недбало рукавички на стіл посеред кімнати, всуціль обклеєної афішами з великими написами «Цирк БУХЕНБАХ». — Тільки не подумайте, що я вас викупила з великої любові до штанги чи гірських ведмедів. Ні, коханий! Це чистий бізнес.

Вона запалила цигарку в довгому мундштуку.

— Нашому цирку потрібне оновлення. Можна сказати, свіжа кров, — вона усміхнулася чарівною посмішкою. — А чемпіон Республіки якраз і може стати нашим новим козирем. Чи не так? — вона наблизила своє личко впритул до Іванового, і від її парфумів у парубійка тьохнуло серце.

— Я вам пропоную вигідний контракт: ви працюєте у мене рік і повертаєте мені 50 тисяч, — мадам Бухенбах випустила вгору цівку диму. — Або ж повертаєтеся назад у в’язницю і годуєте клопів, — посміхнулася вона, блиснувши порцеляновими зубками.

— Тільки не тягніть кота за хвіст. Я не люблю нерішучих мужчин, — Аделія Бухенбах подивилася на Івана своїм найспокусливішим поглядом.

— Давайте контракт, — зітхнув Іван.

Повертатися назад під арешт не було ніякого бажання. Харчували там препаскудно. Та й, зрештою, які перспективи у нього на волі? Знову вантажити вагони?

Одним розчерком пера Сила в черговий раз круто змінив своє життя. Хоча, можливо, від нього нічого й не залежало. А ви як гадаєте?

ДРУГА ЧАСТИНА

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ПОЧИНАЄ НОВЕ ЖИТТЯ

Іван Сила вперше потрапив до цирку. Він сидів у шостому ряду, куди дала йому квиток мадам Бухенбах, і з дитячим захопленням дивився на те, що виробляють його нові колеги.

Ось вийшов імпресаріо Пандорський у чорному фраку і з неймовірно великим, просто гігантським червоним бантом-мете- ликом на шиї. У його статечній поставі, розумних чорних очах та вишуканих манерах було стільки поваги та грації, що це мимоволі заворожувало.

Він оголошував номери, а своїм почуттям гумору просто розривав публіку. Причому сипав жартами він завжди незворушно, не видаючи себе жодним жестом чи мімікою. А ще Пандорський робив фокуси, витягуючи з капелюха різнокольорові хустки, стрічки, квіти і навіть живого кролика.

А ось на гарному білому скакуні вилетів акробат Фандіго. Це був атлетичний смаглявий юнак зі східними рисами обличчя. Боже, що він тільки не виробляв на конях! Сидів, лежав, стояв, танцював, перелізав на ходу під ними і навіть пив каву на летючому рисаку! Потім разом зі своєю сестрою — повітряною акробаткою Ренатою — вони літали під куполом цирку, перестрибуючи з каната на канат. А оскільки це робили без линви безпеки, то при кожному піруеті зала голосно зойкала. А одна пані в капелюшку навіть зомліла!

Потім вибігла русява дівчина з пишним кучерями і сріблястою короною і почала граціозно танцювати на великій блискучій кулі. Прожектор вихоплює з висоти білого голуба, який сідає їй на долоню. Зала завмирає від замилування…

При згадці про їхнє знайомство в Івана стислося серце. Коли мадам Бухенбах представляла його циркачам, білявка першою з-поміж усіх галантно вклонилася, злегка присівши й розправивши прозору бальну сукню, і мовила дзвінким голосочком: «Вітаємо вас у нашому цирку!» На зніяковій- ня цього могутнього, як гора, парубійка вона співчутливо посміхнулася великими І синіми очима: «Мене звати Мілка. Тобто Мілена. Я колись так само соромилася».

…А ось вибігає карлик Піня з мавпочкою на плечі. Він несе цілу торбу яскравих дрібничок. Карлик шпортається — і весь цей мотлох розлітається по арені. Мавпочка скубе його за волосся. Зала регоче. Піня збирає своє багатство, але робить це дуже незграбно, раз по разу щось гублячи. За кожну втрату мавпочка дає йому ляпаса. Зала надриває животи. Раптом Піня підкидає свої знахідки вгору і починає ними жонглювати. У повітрі літають черевики, пляшки, м’ячики і навіть шабля. Публіка вражено замовкає…