Трапилася мені служба у вас і от служу вже 18 років — старою дівкою.
Правда, траплялися мені люди, й то чесні господарі, але що мені до них? Не було між ними мого Михайла, мого сокола ясного... Він лежить собі там далеко, в Герцеговіні... спочиває собі. Одинока моя потіха — це його дитина — Параска. Вона все знає про свого тата — бабуня розповіла. Лиш почула, що я в селі, зараз послала її до мене. її гризе сумління за Михайла, що через неї зі світу пішов...
1926
ПІАНІСТ
Не покохаю жінки, якій бракує слуху.
Важко тут говорити про першу зустріч. її, можна сказати, взагалі не було, а коли й була, то така собою непомітна, що вони не запам'ятали її собі. Зрештою, діти, виховані на лоні природи, не мають того педантичного почуття часу, що міські.
Справжня, неминуча зустріч була літом, перед самими жнивами. Вона верталась з лісу вузькою стежкою між двома шпалерами доспілого жита, а він ішов тією самою дорогою до лісу або бозна-куди.
Йшли назустріч одне одному, зближалися з кожним кроком, трохи збентежені, трохи врадувані,— аж врешті стали. Стояли проти себе нерішучі, вичікуючи, хто перший заговорить. «Ти чи ви?» — билось їй у голівці.
Інстинкт жіночки підшепнув їй заговорити до хлопчика у куценьких штанцях, до цього недавнього ще товариша — будівничого замків у піску,— «ви».
— Ви куди? — спитала.
І цим чужим їм обом «ви» вона відразу підняла їх з дітей до молодих людей. Пізніше любилися й говорили собі нишком знову «ти».
Немає у світі нічого більш зворушливого, ніжнішого, як той перехід у дітей з «ти» на «ви», а потім знову на «ти».
Чим скоріше, тим краще. Від любові і смерті встерегтися не можна.
Вона інколи міркувала собі отак у своїй дитячій голівці, що якби так усі собі долею призначені зуміли знайти себе, то небо хіба мусило б заздрити землі.
Гей, молодосте, які сліпі в тебе очі, а як далеко ними бачиш!
Одного вечора, вертаючись з прогулянки попри залізничну станцію, почули, як хтось нагорі, у мешканні начальника, грав на фортепіано.
Стали і слухали.
У місті, де ходили до школи, вони не звернули б на це уваги, але тут, серед тиші цього сільського вечора, ця пісня вражала.
Їй (о серце жіноче, скільки у тебе очей, скільки у тебе вух?) впало на думку, що це грає, певно, одна з дочок начальника, і сіпнула його за рукав, щоб уже йшов.
Але він так вслухався, що навіть не помітив її руху.
Опам'ятавшись, він сказав:
— Моя жінка мусить уміти грати на фортепіано.
Вона зиркнула на свої пальці, почервоніла і сказала винувато:
— Я не маю слуху...
Він оглянувся, чи хто не йде, перехилив її голівку через свою руку і сказав у саме лице:
— Кожне твоє слово, любко,— це музика.
Скрипко душі людської, хто тебе настроює так, що раз твоя музика — правда, якої хіба у бога шукати, а раз — фальш, якій назви немає?
Ввечері роздумувала вона у своїм ще дитячім ліжечку:
— А все ж... а все ж... Господь мене тяжко скривдив, не наділивши слухом.
Про цю кривду роздумувала й ген-ген пізніше. Він був уже жонатий.
Гей, молодосте, які короткі твої сни, а як довго не можна їх забути!
1932
ВАВІЛОНСЬКА ВЕЖА
Стояла при відчиненім вікні й дивилася голубими очима на весну в саду. Цвіт вишні пригадав їй похорони мами. Домовина тонула вся в морі вінків і квітів. Хтось невідомий прислав цілий сніп білих троянд. Хто міг це бути? Мамин чи татів вірний приятель? Батько велів тими трояндами встелити домовину, хоч не міг догадатися, від кого прийшли... Тоді обоє ще, батько й мама, були молоді, обоє могли мати приятелів, про яких люди не знали.
Зачинила одну половину вікна, вдивилася у свій образ на шибі й снувала далі свої думки: сині очі люблять багато плакати, з роду вже м'які. З часом сльози змивають з них голубінь, тому на старість сині очі звичайно бліднуть. Покійна мама мала чорні очі. По мам одідичила вона тільки чорний волос. Очі батькові...
Відгорнула волосся з-над чола: що з краси, коли щастя хтось вкрав з їх родини. Бабка жила тільки рік з чоловіком. Заблукана куля забила його на ловах.
Покійна мама кого іншого кохала, а з ким іншим одружилася. Видно, так було вже записано в книзі її життя. Пригадала собі портрет прабабки-красуні в салоні. Краса не завжди ходить в парі із щастям. Розказують, що прабабка кохалася з чоловіком своєї сестри... Заборонене кохання — нещасливе кохання... Він застрілився, сестра прабабки померла на сухоти. Вмираючи, нещасна мала проклясти невірну сестру аж до дев'ятого покоління. Задумалася: прабабка перше покоління, бабка друге, мама третє, я — четверте... Мої діти й внуки будуть теж прокляті.