Осмілена тим, що ніхто з присутніх (крім панни Віри) не звертає на неї уваги, Міра сміливіше підносить голову.
Аристид сидить на самому кінці стола. Перехилений через спинку крісла, уважно слухає оповідання своєї сусідки, несимпатичної блондинки з вибалушеними очима.
Нараз у відповідь сміється своїм прегарним м'яким сміхом.
— Боже,— думає Міра,— він до кожної однаково сміється... До кожної однаково...
Вона встає, сама здивована своєю рішучістю, й хоче йти...
Панна Віра нічого не розуміє. Чого вже йти?
Міра просить вибачення, вона мусить уже йти. Вже вечоріє. Зрештою, хоч би навіть не вечоріло, вона все одно не залишилась би довше. Тоді панна Віра, щоб Міру до краю засоромити та принизити, звертається до Аристида й питає:
— Відпровадиш Міру?
— Як хочеш! — звучить відповідь, що вдаряє Міру, як поличник.
Міра, не прощаючись з ніким, скоро, непристойно скоро, як хлопчисько який, збігає по сходах. Байдуже, чи там за нею йде хтось, в чиїм товаристві має вона вертатися додому. За порогом вілли звільняє ходу. Він не зможе бачити, що вона все ж хоче з ним вертатись.
В половині алеї здоганяє її Аристид.
— Не треба робити дурниць,— не то з докором, не то із жалем відзивається він перший.
— Ні, треба,— відповідає Міра й сміється.
— Ей, Міра, Міра,— погрожує їй пальцем Аристид. Тепер вони обоє сміються.
Ідуть громадською стежкою дуже близько біля себе. їх руки раз у раз вдаряють об себе.
— Можна взяти вас під руку? — питає він.
Міра мовчить. Тоді тепле, кохане рам'я шукає її рамені, а знайшовши, з любов'ю тулить до себе. Ідуть мовчки лице при лиці. Нараз Міра злісно вириває руку:
— Ідіть... ідіть... до своїх гостей.— Насилу стримує себе, щоб не сказати: «Іди до своєї блондинки з вибалушеними очима».
Але він не йде. Сильніше пригортає Мірину руку до себе й каже вже сердито:
— Добре, добре, відпроваджу вас під хату та й іду собі. А ви не забувайте на майбутнє спізнятись півгодини на гостину там, де на вас чекають... Де хтось дуже чекає...
Міра, горда й щаслива його докором, мовчить. Коли він чекав на неї... направду чекав... то вона все-все тепер розуміє і прощає.
Але ось вони вже біля Міриного дому.
Міра розуміє, що їй треба сказати тепер «добраніч» і піти собі.
Але вона не може цього зробити. Не може відірватись від того теплого, коханого рамені.
Тоді, наче у відповідь на її вагання, дві тремтливі руки легенько, мов би хотіли її від вітру охоронити, обіймають її. Міра здригається, випружується вся, але не борониться. Чує тільки, як її голова під напором його горячого подиху перехиляється назад і як чиїсь розжарені уста шукають по цілому лиці її уст. Знайшовши, вони дико, з болем впиваються в розхилені уста Міри.
Міра скрикує, кидається назад і всією силою тіла відштовхує його від себе.
Збожеволіти, зовсім збожеволіти можна!
Але він інакше пояснює собі цей відрух.
Покірно просить вибачення у Міри. Він не знав, не сподівався, що він такий осоружний Мірі. Він сам не знає, як це сталося, що він аж так забувся. Але цього більше не буде. Він дає слово чесної людини, що щось подібне не повториться більше ніколи.
Міра простить йому? Не буде гніватися?
Міра стоїть, мов закаменіла, й тільки незрозумілими, жалісними очима дивиться на нього. Вона відчуває, що тут зайшло якесь страшне непорозуміння і що нема сили усунути його.
Він дав слово... Сталося...
Ні, ні, вона не гнівається... Хай він уже йде собі... чого він ще стоїть? Хай... Міра лишає його посеред вулиці, сама з голосним риданням тікає до хати.
— А все ж... а все ж,— товчеться їй у мозку вперта думка,— якби він мене направду кохав, то не дав би так скоро слово честі, що це останній раз...
1933
ПОЦІЛУНОК
Пане докторе!
Три дні не було мене в просекторії[3], і Ви, такий все точний, такий строгий, коли це торкається викладів[4], досі не спитали своїм звичаєм моїх товаришів, і якої причини не приходить студентка Ярослава В.?
І чому Ви цього не зробили, пане докторе?
Я ждала, що Ви першого дня моєї неприсутності спитаєте про мене своїм звичайним, діловим голосом і — саме тим своїм «безпротекційним» тоном усунете всяку згадку Ваших у мене відвідин.
Сьогодні починаю вже докоряти собі, що Ви, може, навмисне дали мені першенство: це я повинна була зараз другого дня прийти на виклади, сісти на своє місце в третю лавку і, як звичайно, чатувати очима на кожне слово з Ваших уст.
Це було б теж перекреслило той випадок. Та ні Ви, ні я не вміли скористати із зручного виходу з цієї ситуації, й тому тепер дійшло до того, чого я найбільше боялася,— мушу давати Вам пояснення.