Переходячи попри ресторан, пригадує собі, що вона, властиво, ще нічого сьогодні не їла. Вагається хвилину: могла б вступити на перекуску.
І раптом пригадує собі, що вона ще ніколи не була сама в ресторані. Вже краще почекає на Осипа — й з'їдять обід разом, як повинно бути. Могла б ще спізнитись до поїзда.
На двірець приходить Уляна вчасно. Це добре. У ждальні застає вже Уляна якусь жінку з дитиною (це приводить її на думку, що Влодко й Ніночка повинні вже своє молочко пити в цій порі), двох євреїв, якусь гімназистку й якогось молодого чоловіка.
Цей останній на півхвилини скоріше входить до середини, ніж вона.
— Вибачте,— обертається він до Уляни.
— Нічого,— відповідає вона весело й, збентежена, поважніє: якісь особливі очі. «Такого лиця,— промайнуло Уляні в думці,— не зустрінете на кожнім кроці, навіть у Львові».
Жінка з дитиною підходить до порт'єра[11].
— Чи не спізнився часом поїзд?
— Так, невеличке спізнення.
— Поїзд спізнився,— звертається молодий чоловік до Уляни, хоча цю відповідь порт'єра чула вся ждальня. Уляна притакує головою. Особливі очі хвилину зупиняються на Уляні, а потім вертаються до мутної шиби вхідних дверей.
Порт'єр з грюкотом відчиняє двері на обі половини. Знак, що поїзд заїжджає. Уляна насторожується: як зустріне її Осип? Що скаже? В них так часто враження перших слів при привітанні рішало про настрій цілого дня, часом навіть і тижня. Уляна присувається ближче до дверей. Незнайомий з особливими очима стає собі збоку. Уляна, не дивлячись в його сторону, відчуває, як він стежить за нею. Не має сумніву, що він цікавий, кого вона вітатиме.
Наплив пасажирів щораз меншає у дверях. Вже тільки двох чи трьох добігає до виходу, а Осипа ще й досі не видно. Як це можливо? Уляна збентежена, перелякано оглядається на всі боки. Хіба що переочила? Але ж це неможливо! Вона добре дивилася. В такому разі?
Незнайомий, співчутливо посміхаючись, підходить до Уляни:
— Не приїхали наші. Моя мама так рідко виїжджає куди зі Львова, що, не привчена до подорожі, мусила спізнитися на поїзд... Ви, певно, судженого чекали? — питає просто, без тіні зухвальства принагідного знайомого. Уляні мимохіть вдаряє кров до голови: насмішка чи незручний комплімент?
— Виходить, я вгадав,— пояснює собі незнайомий її збентеження. Тепер Уляна вірить уже, що він, називаючи її судженою, думав щиро.
— О, так,— каже сміливо,— ви вгадали. Я дійсно судженого чекала... Ми умовилися стрінутись тут, у Львові, й оце він не приїхав. Не можете мені сказати, коли приїжджає найближчий поїзд із Нараєва?
— Прошу дуже. Поїзд із Нараєва приходить точно за п'ять годин і дванадцять хвилин. Ви не знаєте ближче нашого міста? — питає далі незнайомий тим довірливим, без нотки нахабства тоном.
— Ні... Суджений мій саме сьогодні мав показати мені Львів, і оце...
— У такім разі,— впадає в тон незнайомий, якщо дозволите, можу служити вам за проводиря.
Уляна, нерішуча ще, але вже така близька того, щоб піти на всякі дурниці, що їх запропонує цей пристійний хлопець, стоїть перед ним, наче питає н цих особливих очей: можна вам вірити?
— Добре,— каже врешті,— приймаю вас за провідника. Тільки поводіться чемно й майте на увазі, що я перший раз у вашім місті.
— Будьте спокійні, пані,— кланяється він ввічливо.
На вулиці здається Уляні, що її вже дещо приношений капелюх мусить виглядати дуже незавидно побіч елеганції її товариша. Вона не зовсім певна, чи він не соромиться її товариства і чи вже не жалкує своєї пропозиції.
— Якби ви не мали нічого проти того, то я хотіла б купити собі новий капелюх... Ми з судженим саме...
— Але ж знаменито, — не дає їй докінчити думки.— Знаменито! Нехай вам здається, що я ваш суджений... Прошу, прошу не відмовте мені бути п'ять годин моєю судженою... Я маю двадцять сім літ і ніколи ще, даю слово, не був заручений. Добре? Годитесь? — в його голосі стільки безпосередньої щирості, а притім стільки лукавства, що Уляна не може не згодитися. її охопив якийсь чар пригоди, проти якого не може втриматись увесь її здоровий глузд.
— Добре, але суджені не говорять між собою «ви».
Уляні щойно тепер спадає на думку, що він досі не представився їй.
— Очевидно,— сміється він,— очевидно, але — як тобі на ім'я?
— Уляна.
— Чудово! Мушу запам'ятати собі назавжди, що моя перша суджена називалася «Уляна». Отже, Улю, ходім купувати новий капелюшок.
У модистки вибирають білий фільцовий[12] капелюх з темно-синьою стяжкою. Юра (Уляна вже знає його ім'я) божився, що до її смаглявого обличчя білий капелюх найкраще надається.