Марія чує, як він стоїть біля хвіртки і проводжає її очима. За хвилину йде. Поволі. Дуже поволі.
«Закоханий»,— міркує Марія і, випроставшись, опанувавши себе, вже йде в бік дому. Те, що чула і бачила перед хвилиною, для неї тепер не найважливіше. Все це обдумає пізніше. Марія боїться чогось іншого в цю хвилину... Боїться, що застане Ірку у прибраній уже кімнаті, з книжкою біля стола, начебто ніколи нічого не було. Боїться, що Ірка з хитрим, майстерно замаскованим усміхом кинеться їй на шию і за своїм звичаєм почне осипати її ласкавими назвиськами — «мусику», «тусику», «мамусику», аби тільки, нарешті, замилити сліпій мамі очі... Боїться історій про Гнатових, про репетиції до концерту — всіх тих можливих спричинників її спізнення додому. Перед такою грою Марія боїться за себе. Боїться, що її спокійна, врівноважена натура не зможе цього стерпіти.
Добре, добре... Про все це вона подумає ще цієї ночі, але зараз мусить бачити її. Ніяких докорів, ніяких суворих запитань. Тільки побачити.
На ліжку, поверх забутих нот, зіщулившись, з притисненими до очей долонями лежить Ірка... Марія нічого не розуміє: що це має значити? Ще не може вона підійти до дитини, взяти в обійми те писклятко і спитати, де болить. Ще боїться... ї питає без найменшої нотки суворості:
— Ірко, що сталося? Чого ти плачеш?
Двоє покірних, боязких, але таких щасливих, таких щасливих очей, що не можна їм гріха пам'ятати, дивляться на Марію.
— Ой, мамусику,— очі пробують всміхатися, але сльози раз у раз перешкоджають їм,— чого ти дивишся так недобре на мене? Я тобі завтра все скажу, я маю тобі так багато сказати... Тільки сьогодні не питай мене... Я така щаслива... Така щаслива...
— О, Ірусь, Ірусь, дитинко моя...— Марія не може більше нічого сказати. їй хочеться взяти ту дитину в свої обійми й гукнути всім матерям світу: «Яка з вас, матері, може похвалитися більшим довір'ям своєї дитини?..»
Ірка у милому здивуванні тулиться до мами й не може зрозуміти, чого мусик плаче... Хоче здогадатися...
— Але тебе я ще більше люблю, мусику...
— Я знаю, дитинко. Тепер іди спати. Завтра поговоримо.
Марії не спиться. Із заплющеними повіками лежить тихенько в своєму ліжку і ще раз переходить у думці все, що приніс їй сьогоднішній день. їй здається, що вона тільки сьогодні побачила світ зовсім іншим... Але її не лякають ті зміни, навпаки, вона бадьоро йде назустріч новому.
Ірка — вже не дитина, а молода дівчина. Закохана молода жінка... Марія щойно бачила, як та закохана дівчина плакала від надміру щастя.
Марія питає своє серце: «Невже ж можна аж так любити?»
«Невже?» — звертається до своїх майже забутих сімнадцяти літ.
Ті мовчать. Марія ніколи не плакала з надміру щастя, бо Марія ніколи не була аж так закохана...
Її власне життя було зразковим витвором суворого божка — Ладу.
Подія за подією, рік за роком пройшли спокійно, послідовно, неначе хтось невидний нанизував їх на рівну сталеву нитку.
1933
ХИМЕРНЕ СЕРЦЕ
Перший тенор державної опери Алєксі сидів при вході до міського парку і, здавалося, з увагою приглядався довгим рядам кошиків із квітами, що їх повикладали перекупки на продаж. Дві чи три дами з товариства, що ввечері ходили до опери, а перед полуднем, за вказівкою домашнього лікаря, на прохід до парку, всміхнулися здалека до артиста. Одна з них, мабуть дуже ще молода, побачивши Алєксі на лавці, звільнила хід, а зрівнявшися з лавкою, легко почервоніла.
Та перший тенор державної опери не хотів бачити нічого, крім двох рядів кошиків із квітами.
Можна мати двадцять сім літ, славу і багатство, діставати ласкаві усмішки (і те, що за усмішками скривалося) дам із товариства і не почувати себе не те що щасливим, але навіть сяк-так задоволеним.
Можна.
Людське серце інколи таке химерне. Поза кулісами державної опери кружляли плітки, що перший тенор, той недоступний, гарний Алєксі, не має щастя в коханні. Плітку цю мусила пустити в обіг хіба якась хористка, хоч здавалось це неймовірним.
Алєксі, божок мистецького світу, той самий, якого на сцені жінки обкидали квітами, а поза сценою багатомовними усмішками, він не мав би мати щастя в коханні?