Галя підкрадається з іншого боку:
— Мама чула, що Оля виходить заміж на канікули? Сміється, що на студії їду. Каже: «Волію ті гроші собі на посаг зложити». Каже таке смішне: «Заки ти покінчиш свої студії, то я вже сина буду виховувати на щирого патріота». Смішно...— додає від себе Галя для того, щоб увести в оману материне вухо.
Але мама наче не дочуває сьогодні.
— Дурницю робить Оля, а ще більше її батьки, що дитину без ніякого звання, без забезпечення дають з хати... Ану ж хай умре чоловік чи, і таке буває, вона не зможе погодитися з ним у співжитті, то що тоді? От ти, моя доньцю, скінчиш університет, будеш своя пані... А тоді — знайдеш собі до вподоби чоловіка — добре. Не знайдеш — теж добре... А продавати себе комусь задля кусника хліба не потребуватимеш...
Галя не пробує вже більше. Пощо? Однаково з мамою не порозуміється...
На ґанку сидить бабця. Сидить отак цілими днями до сонця та й тільки й роботи, що мухи обганяти з рук.
Галя з серцем, повним непорозумінь і жалю, сідає собі на поріг ґанку біля стіп бабці.
Колись... як бабця ще цікавилася тим, що дома діється, Галя не з одного свого клопоту звірялася їй. Тепер бабця вже старенька. Дуже старенька. Буває інколи, що й переплутає минуле з теперішнім. А все ж таки... коли серце переливається від жалю, а рідна мати не розуміє...
До кімнати мами долітають слова розмови внучки з бабцею. Галя мусить кричати, бо бабця недочуває гаразд:
— Ну, нащо мені це, бабцю?
Бабця щось відповідає, бо Галя знову каже:
— Але як я це мамі скажу? Як?..
Це вже мусило обурити бабцю, бо підносить голос так, що мама розуміє кожне слово:
— А ти роби ось як: запишися на той університет... хай мамі здається, що ти вчишся... а ти розглянься... добре... Я теж так робила... але моя мама знала про це... відвезли ніби до міста музики вчитись. А до року вже по весіллі було...
І знову не можна розуміти слів бабці. Мама догадується, що тепер ідуть науки: як повинен «він» виглядати та в який спосіб найлегше собі його серце здобути. Але ось знову щось обурює бабцю, бо голос знову стає на цілу октаву вищий:
— Коли я була таку доньку мала, як ти!.. З своєю... з твоєю мамою... мала я чистий хрест божий з її науками та самостійностями... Не хотіла... розуміти мене... що для жінки найкраща самостійність при боці чоловіка... Богу дякую, що хоч внучка розуміє мене...
І знову щось шепочуть обидві...
1934
ЙОГО СЕСТРІ — МАРІЇ
Оркестр вже давно втих, а перший скрипак усе ще стояв на підвищенні. Не міг обігнатися від жіночих рук, що простягались до нього й просили, так сердечно просили, ще раз заграти.
Це був твій брат, сестро.
Я ступила на поріг салі, а доглянувши його посередині цього малого світика темних й ясних жіночих голів, почула, як щось кольнуло мене в саме серце.
Так кожна з цих голівок — то барикада, кожна з цих простягнених рук — то загорода з кільчастого дроту на дорозі до серця твого брата... Як же ж мені дістатись до нього?
І враз надбігла ти, ясноока, з другої салі з своїм коханим. Із сміхом промостила собі ліктями дорогу до брата, поклепала його по рамені, щось шепнула до вуха й... сталось чудо: його скрипка знову ожила.
Ще того самого вечора познайомилася я з тобою й запросила тебе до себе. З тієї хвилини шлях до серця твого брата стояв передо мною певний і без перешкод.
Вибач мені за цей підступ.
Не пам'ятай мені й моєї нещирості в перших днях нашої приязні. Ти — його сестра! За все, що потім було, тобі належить тільки дяка й благословення від мене. Благословляю: за кожну записку від нього, за кожну сумну чи радісну вістку про нього, за кожну зраджену таємницю з його життя, за кожну переказану пригоду з його дитинства, за кожну привичку, за кожне його уподобання — благословляю і за перед-сказання його зради й кінця нашому коханню...— також благословляю.
1 тепер вибач мені мою нещирість: інколи ще пишу до тебе. Так як би ніколи й не знала твого брата. Так як би тих кілька літ змили всякий спомин в мойому серці по ньому.
Пишу: про себе й свою нову любов, про справи далекі й близькі моєму серцю, про все й для всього є в моєму листі згадка й місце, тільки для твого брата нема слова в мене...
Але ти, ясноока, не тільки його сестра, ти й жінка ще. Ти вичитуєш у моєму листі не написане, те незапитане, те найбільш пожадане... й на кожне моє питання присилаєш мені відповідь: він здоровий і веселий... їхав за границю й оце повернувся... Його суджена чужинка, й тому нема місця для неї у вашім домі... І так далі, й так далі... зовсім так, як колись.