Благословенна будь, сестро, за своє чуйне серце, що ненаписане відчитує, на непитане відповідає. Благословенна будь за своє велике серце, що вміє вибачити нещирість з надміру любові.
А тобі, Всевишній, тричі дяка за те, що крім серця даєш нашим коханим ще й сестри!
1934
ЖЕРЕБ
— Ти, може, хворий? — спитав він приятеля й усміхнувся сам з свого питання: не могло бути й мови про хворобу в цього чоловіка.
Той заперечив:
— Хворий? Зовсім ні.. Звідки впало тобі таке питання в голову?
— Ну, судячи з твоєї міни... треба вважати тебе або за хворого, або... за дуже нещасного. Серйозно, в чому річ?
Той знову заперечив:
— Що ти причепився до мене сьогодні? Вже гості починають звертати увагу на нас... Ніяких клопотів ані неприємностей не маю... Тільки бачиш...
— Сам не знаю, чого хочу,— закінчив за нього думку приятель-оптиміст.
— Власне,— підхопив він думку приятеля,— ти вгадав: не знаю, чого хочу. Проте виразно почуваю, що... щось наче бракує в моєму житті від якогось часу...
— І ти кажеш, що здоровий? Але ж це справжня хвороба: хотіти чогось і не знати чого... Ні, хлопче, ти про свою хворобу не розповідай так голосно, бо ще тут вирішать, що я доглядаю за нешкідливим вар'ятом.
— Покинь жарти. Ти думаєш, що багато є таких людей, які, коли б їх хтось знічев'я запитав, чого хочуть, вміли б відповісти? Не подумавши, отак відразу? Ти уявляєш собі, що коли б я так, наприклад, першому-ліпшому чоловікові запропонував: зараз дістанеш стільки й стільки грошей, але мусиш сказати, що хотів би ти за них купити, думаєш, що багато знайшлося б таких рішучих?
— Думаю, що кожна нормальна людина знає, чого хоче, крім тебе. А до того, є такі люди, що мають такі зовсім собі дрібні бажання, через ціле життя мріють про їх здійснення і... вмирають тільки з мріями. Знаєш, такі зовсім дрібні, «неможливі» бажання, яких не можна здійснити, бо видаток на них порушив би вже норму всього їхнього життя. Мій дядько, наприклад, ціле своє життя мріяв про гойдак... і вмер па постелі, не діждавшись... гойдака...
— Шкода, сьогодні, напевно, вже мав би гойдак. Знаєш, як знайдеш мені чоловіка з таким «неможливим» бажанням, що відразу знав би, чого хоче,— даю тому щасливцеві сотку на руки.
— Слово?
— Слово!
Приятель торкнув його за лікоть:
— Не треба багато шукати. Ось на тротуарі готелевий «експрес»[17] стоїть на однім і тім самім місці, відколи ми в кав'ярні сидимо. Спитай цього сердегу: він, певно, має якесь «неможливе» бажання. Чекай, я напишу кілька слів до сестри і під цим приводом гукну його сюди, а ти розговорися з ним.
— Багато заробляєте? — почав той балачку з «експресом», поки приятель писав листа.
— Та звідки багато?.. Пан ніби не знають, які тепер часи?..
— Ну, а хотіли б ви часом заробити більшу суму грошей... наприклад, яку тисячку?..
— Та що пан таке говорить! Хто тепер годен тисячу заробити?
— Могли б ви, наприклад, знайти гроші... бувають чей же випадки, що хтось згубить гроші. Що б ви годі з грішми робили?..
— До поліції віднесу, бо можуть спіймати, тоді була б кара.
— Звісно, але якби вам так хто подарував кілька соток, що б ви собі за них купили найперше?
«Експрес» підморгнув.
— Кілька соток? Гм... або я знаю, що би я за них купив собі? Певно, що не викинув би в болото... вже я купив би щось за них... лиш коли б їх мати.
— Але що саме?
— Або я знаю що. Щось.
— Це якийсь такий непорадний, як я,— сказав він до приятеля по-французьки,— дай йому лист і хай забирається, як не знає, чого хоче.
Замовив знову пляшку вина. Вино принесла дівчина: вона наблизилась безшелесно до їхнього столика, поставила вино й відійшла на поклик до сусіднього столика.
— Дивні ці дівчата,— заговорив приятель-оптиміст.— Декотрі з них навіть на службі в публічних домах залишаються порядними, і жодна з них не перестає вірити, що саме тут їй вдасться зробити кар'єру: знайдеться якийсь багатий старий вар'ят, що закохається і... навіть ожениться.
— Ти гадаєш?..
— Певен. Ось глянь на цю: попри офіційний усміх до гостей — скільки погамованих бажань, скільки туги в цих очах... очі ці, мусиш визнати, дійсно небуденні. Уважай, так день у день служити десяткам елегантних жінок, день у день бути свідком, як інші жінки влаштовують своє життя. Хіба ж це не може викликати бунту в тому маленькому серці? Зрештою, чим ті жінки ліпші від неї?..
— Так,— пригадав собі меланхолік,— за своїх студентських часів знав я одну дівчину з цукерні, її єдиною мрією було мати хутро, виїхати до чужого міста і десь там, де її ніхто не знав би, в елегантній цукерні казати подати собі склянку шоколаду... Можливо, що і ця мала має подібні мрії. Постривай, я запитаю її...