Выбрать главу

«Що?!.— хоче скрикнути.— Божевільний чоловіче, чи не розумієш, що я не можу лишити дітей і дому і з тобою йти?..»

Я не можу далеко вас відвести... Ви все одно не потрапите на добру дорогу з того, що я вам скажу...

Але ж незнайомий розуміє це.

— Я не хочу, щоб ви далеко йшли зі мною... Ви мені тільки рукою вкажіть напрям, а я відчую, кудою мені йти...

Хіба ж можна не згодитися на таку просьбу? Пані Олена йде до хати за шалем і невдовзі виходить вже з подорожнім із брами свого дому.

За брамою дому Олена мовкне: широкими очима дивиться перед себе, туди, де гостинець збігається і небом, немовби перший раз побачила, що ця дорога без кінця... Немовби щойно тепер зрозуміла, що це тільки так здається, що небо стикається з землею... Світ без краю,— відкриває Олена нову, а стару, як світ, правду... Світ без краю...

Біля хреста на роздоріжжі Олена прощає подорожнього. Хіба ж не означила вона цієї границі для слуги, що мала провести його? Хіба ж може вона, пані дому, провести незнайомого дальше, ніж мав це зробити слуга?

Заблуканий мандрівник ще раз дякує за все. Що значить «все»?

І не випускаючи її руки із своєї долоні, каже вже на відхіднім:

— Трапляється інколи мені, що у своїй мандрівці заблукаю двічі на одні і ті самі місця... Якщо так сталось би, що я ще раз заблукав би сюди, ми стрінулись би вже як знайомі...

Легким кроком вертається Олена додому. Нова думка, що її щойно дістала в дар від заблуканого мандрівника, сповнює її радістю, для якої вже дуже давно було місце в серці...

«Легко ступати по землі, коли маємо ціль у житті, коли маємо бодай ілюзію цілі»,— думає Олена. Бо хіба ж від сьогодні не ждатиме вона тієї днини, в якій подорожній знову заблукає до її дому? Хіба ж не легко, не радісно плистимуть від сьогодні дні, коли кожний новий день носитиме в собі надію, що може, власне в ньому заблукає подорожній знову до її дому?

Хіба не радісно від сьогодні буде жити от так надією... Навіть, навіть хоч би подорожній уже ніколи не мав заблукати вдруге сюди?

1934

ТИ

Ти сказав мені: «Коли настане весна, візьму тебе на руки й... скажу щось, чого досі ні одній жінці не говорив».

І я повірила, що в твоїм любовнім словничку можуть бути ще слова, що їх ти досі ні одній жінці не говорив.

(Вкажіть мені ви, що посміхаєтесь з моєї віри, одну-однісіньку жінку, яка не повірила б, що її вибраний зберіг у своїм любовнім словничку кілька слів виключно для неї,— і перестану вірити в кохання, як не вірю вже у вірність).

Ти маєш тридцять літ, профіль, як з каменя видовбаний, і... кілька слів, що їх ти ще ні одній жінці не виговорив.

Тому я від котрогось грудня думаю про весну... Тільки з чого пізнаю я її тут, у місті?

Може, на селі десь ластівки вже гнізда в'ють і діти по насипах вже босі бігають... Тут єдиний вісник весни — перші весняні жіночі капелюшки за вітриною.

Скажи: що має статись тоді, коли за вітриною буде багато весняних жіночих капелюшків?..

І на тротуарах уже так сухо, як весною на насипах на селі буває. Від цього дзвінкіше відбивають кроки в вулиці.

Увечері навмисне не заслонюю вікон: лежу в ліжку та вслуховуюсь у дзенькіт кроків на тротуарі... Думаю: твої кроки пізнала б навіть, коли б ти із сотнею війська марширував.

Та я чую різні кроки за вікном на вулиці: втомлені й легкі, недбалі й запобігливі, довгі й кокетливо-дрібні, але твоїх кроків не чую...

Я дуже добре знаю, що, де б ти не був, дорога від тебе до мене буде все така сама, як від мене до тебе... і я давно відшукала б тебе, якби не страх, що з ним приходить уже на світ жіноче серце...

Я боюсь, що можу одного дня стрінути тебе на тротуарі, такому сухому і теплому, як призьби весною проти сонця на селі,— у товаристві жінки, що буде як сама весна: у першім веснянім капелюшку на голові.

Цього я боюсь.

Ти маєш тридцять літ, профіль, як з каменя вирізьблений, і... тому я боюсь тієї незнайомої у веснянім капелюшку. Тієї неминучої... Тієї майбутньої...

Хто й яка вона буде, що задля неї забудеш ти мене? Розумна, гарна, молода, з серцем чи без нього?

1 як ти відречешся нашого кохання для спокою серця майбутньої?.. Чим уб'єш в її серці заздрість до наших днів?

Скажеш їй, що ти ніколи-ніколи не торкнув устами моїх уст? Запевниш, що ти ще нікого так не кохав, як її?.. Чи... може, обіцятимеш, як прийде весна, сказати і їй щось... чого ти досі ще «ні одній» жінці не говорив?..

ГОДІ!

Одного молодого ранку над'їхало те «щось» там, у душі, на візку, оперлося колесами об землю, стало й сказало: «Годі!»

Може, надтягало там роками, може, лише останніми місяцями приспішило свою їзду. Досить, що тепер стало на місці, як би родилося й зросло на ньому.