Те важке не хотіло зсунутися з рамен і тоді, коли до бару ввійшов інженер Константі й відразу, заки що замовив, нахилився над касою і почав дражнити Міку, як щодня:
— Я ж кажу вам, що то амулет з правдивої мандрагори... Чому не хочете оглянути цю цяцьку?
«Мандрагора... мандрагора...— думає Міка,— чи це те саме, що корінь альравне?»
Видаючи решту якійсь дамі з дівчинкою-підлітком, Міка питається із сміхом інженера:
— Чому ж ви ту мандрагору не носите при собі? Чому маю я оглянути її тільки у вашім помешканні?
Константі намагається своїми чорними, лискучими пальцями (ніби справді з коріння мандрагори) вщипнути Міку за лице:
— Міка... Міка... яка з вас «міка»[20]?.. Ви чи не здоганяєте зростом мене, моя «міка»?
— Ох, інженере,— сміється тільки Міка, і не в голові їй з'ясувати, що Міка — це якимись невідомими законами здрібніле, скорочене її ім'я «Марія».
В той момент рідко вживаними бічними дверима входить панна з вілли «Аврора» в товаристві місцевого військового старшини. Міка бачить, як вони навмисне ніби не дивляться в її сторону, хоч інстинктом людини, якій загрожує небезпека, відчуває, що вони ввійшли сюди на її біду, на її клопіт...
Її здогад підтверджує і та обставина, що вони нічого не замовляють. Не сідають навіть при столику. Покликують тільки Мігая, щоб той повідомив Попеску, що вони хочуть говорити з ним.
Попеску виходить з-за буфета. В нього заклопотаний, а водночас запобігливо послужливий вираз лиця:
— Чим можу панству служити? Чим?
Звичайно, він мусив передбачити, що вони хочуть говорити з ним без свідків. За якийсь час, як вуж, мимохідь прослизає попри касу Івоніка:
— Май на увазі,— шепче Міці,— тамті балакають про тебе... Я зачув слово «шпигун»... Як маєш що на сумлінні, то вже тебе нема тут!
Міка блідне. Ах, так воно!
Але... але касирка не може собі дозволити ніяких виявів особистих переживань. Насправді! Гарно воно виглядало б, якби так увесь персонал, скільки їх тут є, кожне зокрема захотіло виявити свої радощі чи турботи. Була б це, як каже старий, цікава вистава менажерії з цирку Попеску.
Тому й Міка, хоч пальці синіють від внутрішнього неспокою, робить щораз «миле лице», коли доводиться їй згорнути гроші з віконечка й видати решту.
Міка не бачить (хоч увесь час слідкує за цим!), щоб тамті двоє, офіцер і панна з вілли «Аврора», виходили.
Запримітивши сиву голову Попеску, знає напевно, що тамті двоє вийшли через двері приватного мешкання.
Чому?
Хто може це знати?.. Попеску, покрутившись коло буфета (тому «французові» Мігаєві треба безнастанно дивитись між пальці), стає напроти оркестру, і його очі раз у раз звертаються до віконечка Мікиної каси.
Його вираз лиця (боже, як Міка навчилась тут читати різні лиця!) не злісний, але до краю здивований і засмучений. Міка відвертає очі, щоб не потрапляти на цей докірливий, повний збентеження погляд. Чого він від неї хоче? Нема сумніву, що тут є якийсь зв'язок з візитом тамтих двох.
Але тепер не час на балачки. Власне, тепер, надвечір, коли гості повертаються з-над берега моря... Тепер треба мати не тільки голову на плечах, але й вуха на своїм місці, бо гості-чужинці думають і калькулюють злотими, франками, шилінгами, тільки не леями...
— Вісімдесят вісім леїв? Скільки це буде на злоті? Сто леїв — п'ять злотих, отже...
І так все треба думати за них.
Об одинадцятій Міка передає касу.
Чотири леї надміру. Таке часом трапляється, хоч Попеску раз у раз кривиться на це. Тепер ніби не бачить надміру.
— Домнішоро Міка, я маю з вами (чому з «вами»?) поговорити...
— Так,— притакує і чує, як гаряча хвиля заливає їй лице.
— Прошу!
Потім сидять у золотаво-рожевім будуарі пані Попеску й розмовляють. То значить, поки що говорить Попеску.
— Ви мене ошукали, домнішоро Міка... я мав вас за румунку. Чому ви затаїли переді мною, що ви русойка?
— Ви мене ніколи не питали про мою національність, домнуле Попеску.
— Гм...— він уже третій раз запалює люльку на довгім цибусі, яка все чомусь гасне.— Я вас не питав. Можливо. Але ви знали... ви знали... що мені військо поставило за умову, щоб я давав працю у себе тільки самим румунам, бо інакше... перестануть харчуватися у нас... ті всі панове... з «Романія», «Стефан чел маре»... знали ви це?
— Потім дізналась.
Міка каже неправду: знала це з самого початку, але... не так легко було опертись спокусі на цю посаду. Тим паче, що та бідна мама в Хотині із своїм паралічем ніколи не зможе вже досить заробити на своє утримання...
— Гм, так... а чи ви знаєте, що є на вас підозріння, що ви більшовицька агентка?