Читать онлайн "Осінній сезон смертей" автора Кокотюха Андрей Анатольевич - RuLit - Страница 1

 
...
 
     


1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 « »

Выбрать главу
Загрузка...

Андрій Кокотюха

ОСІННІЙ СЕЗОН СМЕРТЕЙ

Детективний роман

Кохання — це різновид божевілля.

Мішень де Монтень

ЧАСТИНА ПЕРША

ТРЕТЯ ЖЕРТВА

Інколи місто нагадує величезного звіра, що дрімає, а люди — кров’яні частинки, котрі сновигають артеріями та венами вулиць і цілий день дають звірові живлющу енергію, вона згасає під вечір і надає гігантові бажаний спокій до ранку… І так з року в рік, із століття у століття…

Маячня, правда? Але подібні асоціації мені можна пробачити — п’яним багато чого прощають. І п’яним не дивуються — мало що може стукнути у хмільну голову! А я саме в даний момент п’яний і мчу в таксі по засинаючому Великому Місту.

До речі, якщо розвинути теорію міста-звіра, то таксі разом із водилою та пасажирами — мною і моїм не менш п’яним приятелем Сєвою — можна назвати вечерею монстра. Смішно, еге? Звірюга згамав нас і тепер перетравлює, засинаючи, і ми, перетравлені, несемося по стравоходу — центральній вулиці, несемося у пряму кишку, щоб бути викинутими в одну із клоак-околиць, як належить відходам та покидькам. Місто, між іншим, — живий організм, а в будь-якого живого організму є своя, пардон, задниця. У місті багато таких клоак-вулиць… Стривай, то це виходить, що у цього звіра багато сідниць?

Я зареготав так несподівано, що обернувся навіть водій.

— Ти чого? — кричить мені у вухо Сєва.

Бажання сміятися зникло так само несподівано, як і з’явилося, і я знову дивлюся у вікно на вогні ліхтарів та освітлені вивіски комерційних кіосків, що миготять повз нас. Слід би запам’ятати цю народжену сп’яну теорію міста-звіра й використати… Тільки боюся, що воно уже так не напишеться, як думається зараз. Але ж чимало шедеврів літератури й музики створювалося під кайфом — хіба ні? Деякі навіть спеціально експериментували з галюциногенами, правда, це більше музикантів стосується, Моррісона, наприклад…

Моя сьогоднішня пиятика не має творчої мети. Просто я свою відпустку провів на турбазі в горах, куди мене запросив один давній друг, я жив там на повному пансіоні і заплатив лише чисто символічну суму за проживання. Отож під кінець відпустки у мене заощадилася чимала сума, яку необхідно було якось процвиндрити. Отут саме й підвернувся під руку Сєва, що його я випадково зустрів у метро. Сєва неабияк зрадів мені, іще б пак, його благовірна подалася в Чернівці за шмотками, отож гуляй, козаче! Накачалися ми з ним добряче, але Сєві забаглося дамського товариства, отож він віз мене у студмістечко до своєї знайомої дівчини, у котрої є така собі пампушечка-подруга. «А скільки в ній пудів?» — запитав я, коли ми брали горілку, шампанське, лікер і шоколадку. «А тобі не один хрін?» — «Ехе, поки що ні!»

І справді, я ще непогано тямив. Добре пам’ятаю, як вийшли з таксі. Студмістечко рідне я коли завгодно впізнаю — прожив же тут п’ять років. Пам’ятаю общагу. Номер кімнати — сорок шість. Дві подружки, нічогенькі, даремно я хвилювався… Сєва нас познайомив: «Оце Свєта, а це… забув… ага, Наталка, дуже добре, коротше, це Свєта, це Наталка, отак!»

Свєта пішла ставити чайник, Наталя хутенько узялася за картоплю. Я кинувся їй допомагати. Про щось теревенили, пам’ятаю — реготали як навіжені… Спочатку всі хильнули шампанського — по ковтку, але розібрало… Потім дикий якийсь коктейль музичний… Танцювали… Допивали… Сєва мені щось шепнув, а Наталя почала збиратися, буцімто, їй іти у свій гуртожиток, а вже пізно. Свєта не відпускала, плела про якихось маньяків… Я сказав, що проведу Наталю і порозганяю всіх маньяків…

…Далі — провали у пам’яті… Ми на темній вулиці… Я обіймаю Наталю, вона пручається, але слабко… М’які пухкі губи… Трава, м’яка на дотик… Слабке зітхання… Чиєсь нерівне дихання, може, то я так голосно дихаю?… Глухий зойк, полегшене зітхання…

…Я кудись їду. Сиджу на передньому сидінні машини, потім машина гальмує.

— Приїхали, — голос немов із колодязя…

…Я намагаюся потрапити ключем у замкову шпарину. Нарешті усвідомлюю, що ключ не той, у мене ціла в’язка ключів. На майданчику теж темно… чи це у мене в очах?…

На кухні п’ю воду з чайника. Світло горить, і я можу глянути на годинник. Пів на третю ночі! Чорт! Знов темно в очах…

…Дзвінок не змовкає, а мені ліньки відчинити двері. У черепній коробці дзвони, молоточки… А один дзвінок розколює череп. Якого хріна, кому робити нічого!

Дзвонять у двері, дзвонять наполегливо. Я рвучко підвівся. Кімната стрибає й хитається, сонячне світло боляче ріже. Дзвінок не вщухає.

— Та зараз! — кричу у бік вхідних дверей. Навіть розмовляти боляче, це ж треба!

     

 

2011 - 2018