V.
Зараз, як берете з цісарського гостинця гейта до села Тернистого, на самім краю побачите мурований будинок. Тутечки, як, може, пам’ятаєте, за добрих часів стояла велика корчма, де люд хрещений цідив горілицю, ґарнець за чотири шістки. Пізніше тут пан Абрагам Штарк мав «Гандель з товари мєшане і спжедаж піво ве фляшце».
Абрагама Штарка не все звали паном. Колись, може з півсотні літ тому, як він у драних штанцятах бігав за чередою господаря Дмитра Гусака, його кликали коротко «дурний Абрамко». Згодом, як він з кусником разового хліба і головкою часнику в кишені торгував по селі курми, яйцями чи садовиною, його теж звали дурний Абрамко. Коли він що п’ятниці гнав на торг сухобедрі шкапи і такі ж коровиці, йому ніхто інакше не сказав, як дурний Абрамко. Аж коли він одружився з грубезною Лайкою, що мала стодвацять корон приданого і стодвацять кільоґрамів живої ваги, як відчинив собі шиночок, як господар Дмитро Гусак пропив у цім шиночку десять морґів ґрунту і на старість наймився в нього носити воду, тоді дурний Абрамко став «титулуватися» пан Абрагам Штарк.
«Кожний жид добрий, але печений», — кажуть люди... Ми не хочемо принятим вже звичаєм лаяти зараз Абрамка лихварем, обманцем і видридушником тільки тому, що він вродився жидом. Може, і в його присадкуватій постаті з хитрими очима, рудою борідкою та каблуковатими ногами, крім бажання оцибушити на кожнім кроці свого ближнього для своєї користи, дрімали почуття хоч би зближені до чесних і шляхотних? Не знати... Ось згадаймо, приміром, про це, що він п’ять літ даром держав у себе стару каправу Хайку. Стара Хайка, вдова по Шумці-конокраді, якого наймити вбили орчиками в стайні, не мала нічого, крім старенької хатини; та одного дня жахлива пожежа, що знищила півсела, забрала їй і це. А коли жаріючі китиці перекидались на стріху її хатини, вона лазила навколішки по подвір’ю, простягала худі руки і лебеділа-благала Єгову, щоб рятував її останній захист. А як побачила, що Єгова не помагає, стала молитися по «хлопському»:
— Боженькі, Боженькі! Відверни ту вогонь на мою хати!..
І «хлопський» Бог, не роздумуючи довго над цим, що стара жидівка перекрутила навідворіть одно слово, миттю вислухав її прохання: бухнуло полум’я, і за хвилю з Хайчиної хатини осталися лишень чорні згарища. Тоді то Абрамко Штарк прийняв її до себе. Еге ж... Наш брат, русин, часом і рідну неньку з подвір’я вижене, ще й собаками нацькує. А Штарк Абрамко, цей шахрай і скупендряга, п’ять літ піклувався чужою людиною і годував її доти, доки каправої Хайки не прикидали жиди бебухами, доки великий і всесильний Єгова не сказав їй: «Кім, кім, Хайкі!.. Час тобі покинути землю галилейську. Абрум Штарк не буде тебе вічно напихати ґуґлями з цибулькою, бо це не є для нього ґешефт!».
Наш Абрамко був людиною зі серцем, щоправда, з жидівським, та все-таки зі серцем. Але для ґоїв він ніколи-ніколи не відчиняв цеї комірки свого серця, де були запаковані доброта, щирість і милосердя! Він був свято переконаний, що з гоя на кожнім кроці треба лупити скіру, тим більше, що ґоєва скіра тверда і мозолиста, то він цього дуже й не почує, ну, а пожиток «бідному» жидкові — чималенький...
Як на оснувательних зборах ухвалено заложите кооперативу, Абрамко тільки поскубав руду борідку, поправив сабашівку на лобі і захихотав:
— Ни, ни... Як вони нині ухвалили зробити то кіпиративе, то, може, за сто літ воно буде, а може, й ні...
Та зараз другої днини, як почув, що люди вписуються в члени, складають уділи, як побачив, що коваль Антін Сверлик вмуровує залізні крати у вікна, а Павлюк аж двома фірами тягне ріжне приладдя до домівки, призначеної на крамницю, Абрамко хоч-не-хоч мусів згодитися з цим, що кооператива в селі вже так як би була! Але він не тратив надії:
— Шьойн, шьойн!.. Кіперативе є — кіперативе нема, а Абрум був і Абрум буде.
Наш Абрамко зачислявся ще до цеї передпотопової породи жидів, що завжди думає, що хлоп Іван здібний тільки до плуга і мотики, а всяка торгівля — це для нього «терра інкоґніта». Абрамко мав подекуди в цім напрямку вже деякий досвід. Ось рік тому рішилися такі самі ґої, поляки, заложити в селі «Кулко». Задумали — зробили. В нас поляків небагато, всього, може, півтора чоловіка, але рух з цим Кулком зробили великий: навезли товару, за тиждень його розхапали, але тому, що ніхто й сотика не дав, «Кулко» котилось всього кілька неділь, а потім поламалося.
Наш Абрамко сподівався, що така доля судилась й кооперативі. Та тут перечислився. Кооператива кріпшала і поростала в пір’я з кожним днем. Люди, зацікавлені таким новим і нечуваним досі явищем, яким була кооператива, горнулися до неї, як мухи до меду. Одні, свідоміші, з почуття обов’язку і для спільної користи, а менше свідомі — зі звичайної цікавости і тому, що так другі роблять. Але і одні, і другі поволеньки відцуралися від Абрамка, який ще недавно був паном цілого села. Тоді то він зрозумів, що кооператива — це його завзятий ворог, що вона підмулює йому ґрунт під ногами, що вона відбирає йому ґешефт! Тому то й він рішився на люту боротьбу з кооперативою, на боротьбу скриту, підземну, несовісну і негідну, на яку може рішитися тільки людина, що для неї гріш є усім!