Насамперед став відмовляти людей від кооперативної крамниці:
— Ну, Іван, сьо є? Чули-сти, Хіна б’є Китай?.. Не буде добра на світі!.. А цьому ви до Абрамка не показуєтесь? Я знав ваші тати, ваші мами, господині були, небіжка, ай-вай, такий рік на мене!.. Сьо ви в то куперативе зобачили, ну? Той Сенькі поломаний, або той Шівченко, що в кожух, на стіні? Ну! я собі також такий Шівченко причіплю. В мене товар сто раз ліпший, під хайрем, що ліпший!..
Але це, звичайно, небагато помагало. Тоді Абрамко заграв у другу скрипку. Таємно став робити ріжні доноси на оснувателів кооперативи, мовляв, вони «політику починають», «Україну будують» і т. інше. Страшенно він завзявся на ту горстку свідомих одиниць, що дали почин до створення спілки, і тому докладав всіх зусиль, щоби їм переїхати дорогу; бо, думав, коли великі «фіши» поприсідають хвости, тоді й цілій кооперативі буде «капуриц».
У великій пригоді в боротьбі з кооперативою стала хитрому жидкові отця погана історія, що трапилась зі «справником» Хомою Собенком. Абрамко зараз розтрубів і роздув її, а лиха слава, що нап’ятнувала захланного багача, тепер лягла на працю людей чесних і совісних. Він, наче труслива собака, поза очі розсівав по селі брехливі чутки, що ціла управа і Надзірна рада — це злодії, цигани і крутії; що вони тільки замилюють людям очі, а самі крадуть, гей чорні круки!..
Все те, від біди, ще можна було видержати. Але одного дня Абрамко «спустив» ціну на всякий крам у своїм склепі. Село сколихнулось, мов ліниві морські хвилі, що зрушені наглим вітром, підіймають голови і вдаряють об беріг. Цим берегом був «Гандель з товари мєшане і спжедаж піво ве фляшце» пана Абрагама Штарка, який спустив по три сотики на кожнім «кавалку».
Кожного ранку і вечора на перехресті шляхів, з яких один провадив до кооперативи, а другий до жида, чути було такі балачки:
— Слава Йсу...
— Слава...
— Вже було троха вияснилося і знов хмарами затягає.
— Бая. Годі тої погодоньки дочекатися... Ви куди так?
— Та во золі тре’ хлопчиськові купити. Вишляндав, гунцвот, ходаки по музиках, та й тре’...
— А до кого йдете?..
— Гадаєте — я знаю? Ци ту, ци там, сам не знаю...
— Кхм! Кажуть, що Абрамко спустив...
— Та чув я...
Хвиля мовчанки.
— Угм... гм... та воно все одно, ци ту, ци там... Всюде нинька тре’ заплатити...
— І я так кажу.
— Я ні за тим, ні за тим, але що рихт. Дивіть: жид який, а здогадався і спустив, а свій то но би шкіру дер... Я ніц, але що рихт...
— Аво! Та й я так!..
І пішли цим шляхом, що провадив до Абрамка.
— То ви, Настуню?
— Та я, Марисуню.
— Чуєте, і померла стара, хай з Богом спочиває...
— Ая! всіх нас то чекає. Ви, може, до склепу?
— Та во ґайсу хтіла-м принести...
— Ходім разом. Я також возьму-си кватирку.
— Та я ту во...
— Чому? Та ж в Абрамка танше!
— Танше, але мій старий, знаєте, якийсь там член...
— Аво! А мій що? Не член? Але жид спустив, то тре’ йти до жида...
І пішли цим шляхом, що провадив до Абрамка.
— Ти!
— Со?
— Ти де йдес?
— Га?
— До склепу?
— Ага.
— По со? По дламкі?
— Ага.
— Кому? Татові?
— Ага.
— Маєс яйце?
— Ага.
— То вйо!
— Е, я ту во йду.
— Цого, дулна! Абламко дає за яйце більсе, як Сенько. Буде нам се на бамбони.
І побігли цим шляхом, що провадив до Абрамка.
І знов почалися в «гандлю» пана Абрагама Штарка добрі давні часи. У «нашого Абрамка», який спустив по три сотики на кожнім «кавалку».
VI.
Тим часом в кооперативі по кількох місяцях «товстих» прийшли місяці «худі». Вельможна пані Криза завитала в її пороги. Сумно і журливо скрипіли двері, коли яка свідома душа заглянула в крамницю, сумно світили голими ребрами порожні полиці, навіть батько Тарас на стіні сумовито спустив додолу довгі вуса, наче промовляв:
— Гей, гей, сини мої, запродані жидові, німоті!.. На якого ж біса ви мене тут почіпили, як самі до Абрамка прете, гей по свячену воду? Так ви мене, старого, любите і шануєте, трясця вашій матері, га?!