— Ні, не такий.
— Ну-у, сьо є? Як ні, чому ні? Сьо значить ні?
— Тому, що ми всі працюємо...
— Ну, ну, ну! А я не працюю?
— Так, але своєю працею використовуєте нас усіх.
— Ну-у, сьо використовую, як використовую, на що використовую?
— Що використовуєте? Нас, селян. Це я вже вам казав. Як? О, це ви самі добре знаєте, не треба й говорити. А нащо? Спитайте себе самого. Одно вам тільки кажу: ще тоді, як в нас не було кооперативи, як село було темне і безпросвітне, ви могли спокійно кожному по голові їздити. Але тепер, як ми почали вчитися, як ми спільними силами здобули собі нашу кооперативну крамницю, то ви тепер зі своїм приватним склепом є для нас шкалою... Слухайте, Абрамку! Ви вже трицять літ маєте свій склеп, правда?
— Ну, сьо значить, трицять? Двацять девять...
— Добре. Ви тепер — людина маюча. У вас десять морґів поля, своя хата і всі будинки, маєте наскладаний гріш...
— Сьо є? Де я маю гріш? Який я маю гріш?! Я — дід! Я бідний...
— Менше з тим. На загал — ви людина обезпечена на будуче. Ваші діти хліба жебрати не будуть. Слухайте, я говорю щиру правду: як за стільки літ крутійства і визиску хочете зробити в своїм життю для ґоїв одно чесне діло, то замкніть свою буду, станьте господарем, як всі, впишіться в члени кооперативи, а тоді...
— Ни, ни, ни! Диви! Ді мішіґене пуриц! На сьо мені такий ґешефт? Я не хочу такий ґешефт! Гирст ду? «... Замкніть свою буду... » Ни, ни, нема дурних.
Як ви всі такі вчені, так разом тримаєтесь, то чого ціле село тепер летить до мене? Ну? Я нікого мотузком не тягну. Шьойн, шьойн! «Замкни буду... » Замкніть ви свою буду, тьфу, паскідне.
І пан Абрагам Штарк мерщій обернувся і почвалав у свояси, вимахуючи руками та коливаючись, гей качка на каблуковатих ногах. Мирові «переговори» не довели знов до путнього кінця.
VII.
«Як ви так разом тримаєтеся, то чого тепер ціле село летить до мене?». Ці слова раз у раз товклися Сенькові в голові й наче розжареним залізом обливали його мозок.
... Вечоріло — сутеніло. Крамар Сень Свистун сидів самітний в своїй хатині, спер в долоні гаряче чоло і важко задумався...
— Так, так, пане Штарк! Кажете, що вам такий ґешефт не по нутру? Що ж, я на це не пораджу... Я так і знав, вірте мені! Я сам тепер сміюся зі себе, як я міг вам такі дурниці торочити!.. Вибачте цим разом, але ми таки колись будемо і мусимо «триматися!.. » Кажете, що ви нікого мотузком не тягнете? Чудово. Так звольте ж ласкаво пригадати собі, що мотузком, звичайно, тягнеться худобу, а ми ж якісь люди, рахувати. А коли ми люди, то ми ніколи не можемо допустити до цього, щоби найбільш людська установа, себто кооператива, так соромно провалилась! Це ж ясне, правда? І я маю деякі підстави сумніватись, чи ви, пане Штарк, діждетеся того. Кооператива буде! Чуєте? Буде! Про це я вас запевнюю! Я, інвалід УГА, крамар Сень Свистун!
Неділя. Чудова, осіння днина. Зі старенької деревляної церковці юрбою висипався нарід. Та замість розійтися крутими вуличками домів, люди задержались під церквою, на цвинтарі. На величезній кам’яній брилі, під липами, стояв крамар Сень Свистун. В сірім стрілецькім однострою, з відкритим чолом, з палицею в руках.
— Зачекайте, люди!
Заворушилось сорокате людське море, загомоніло.
— Аво, диви, диви! Сенько Свистун видрапався на камінь! А то що буде?..
Золоте сонце тихо снувалось на мідяних хрестах і на мідяних людських обличчях. Високі смереки шуміли дрімучими вершками, а зі столітних лип падало жовте листя на забуті, припалі могили.
— Слухайте, люди!
Море голів мимоволі звернулося в сторону дзвіниці. Може, декому здавалось, що це великий дзвін б’є на тривогу важким, мосяжним серцем?..
— Перед хвилею в церкві балакав вам єґомость одну проповідь! Дехто її слухав, дехто дрімав, а дехто таки добре заснув. Тепер я вам скажу другу проповідь, але її мусить кожний чути! І тому, хто має уха, хто не оглух і кому не позатикало — нехай слухає!!
Тихо, як маком сій.
— Не минуло півроку, як ви заложили в селі кооперативу. Повторяю ще раз, ви її заложили, не хто інший. А тепер я запитаюся вас, нащо ви її заложили? Чи на то, щоби кинути цей уділ, тих кілька марок відчіпного, наробити боргів, запровадити в довги, а тепер покинути її на встид і посміховище людське?
Отже я вам скажу, що ні! Чуєте?! Ні! Ви заложили її на це, щоб вона була для вас поміччю і порятунком у ваших хлопських злиднях, щоби вона навчила вас спільно жити і спільно працювати, а не жертися вічно, як ті собаки, один з другим! Ви заложили її на це, щоби вона випровадила вас з темноти, щоб ви не були вічно дурними Іванами, яких хто хоче, той водить за ніс!