Люди! Подивіться на мене! Повитріщуйте очі і подивіться добре! Хто я такий? Я Сенько Свистунів зі села Тернистого, син Юрка Свистуна, якого повісили мадярські гонведи на Софроновій грушці, правда чи ні? Люди! Я не буду до вас по панськи говорити, бо мене того ніхто не вчив. Я родився тут, між вами, тут виростав, тут корови пас, тут їсти хотів, тут гарував від ранку до ночі, як кожний з вас. Тому я говорю до вас просто, але щиро. Не на те, щоби вас отуманити, збаламутити і висміяти, але на це, щоби ви раз на все зрозуміли своїми твердими лобами, що кооператива — це наш рятунок, наше добро, наша сила. Слухайте, люди! Тепер в кооперативі ні собака не гавкне. З виїмком горстки свідомих членів, ціле село опинилося під жидівським порогом. Чому? Тому, що Абрамко боргує, що Абрамко спускає ціну. А я вам кажу, люди, що Абрамко може спускати, бо він не спускає свого, лишень це, що наспускав з вас за півкопи літ! Є тут між вами такі, що пам’ятають, як п’ять-десять років тому він прийшов до села тільки в гребінній сорочці. А нині — подивіться: він одній дочці дав дві тисячі долярів віна, синові заложив в місті склеп за три тисячі п’ятсот, він має гроші, має ґрунт, він багач, як ніхто в селі. А ви як були п’ятдесять літ тому наймитами і робучою худобою на власній землі, такими наймитами та робучою худобою лишилися і досі. Як тоді, так і тепер ви риєтесь в цій земленьці чорній і світа Божого не бачите, ви за кусник межі до горла собі скачете, вила в груди вбиваєте, ви за дурницю десятками літ волочитеся по судах і своєю кервавицею випасаєте чиїсь черева. Люди!! Скажіть мені, чому це так? Як довго так буде?! Хто тому винен?
Ви, самі! Чуєте? Ви!! Та самітна кооператива, що он стоїть у долині, яку ви покинули, якої ви відреклися, на яку ви наплювали — говорить вам, що ви самі собі винні!
Люди! Я ж розумію, що значить серед наших злиднів тих нікчемних три сотики, що їх спустив Абрамко. Але я присягаю вам, що тих три сотики не принесуть вам добра ніколи! Абрамко спустив не своє, а ваше!.. І він ще спустить, бо знає, що кооператива довго не поживотіє... А коли вона лопне, тоді він це, що спустив, відіб’є собі на вашій скірі вдесятеро! Чуєте? Вдесятеро!
Слухайте, люди! Я більше говорити не буду! Тепер говоріть ви! Чи від завтра, від понеділка, ви всі, що тут є, і члени і не члени, будете купувати в кооперативі чи ні?
Тихо, хоч маком сій.
— Слухайте, люди! Ви мусите мені на це питання відповісти! Так або ні! Інакше я не рушуся з цього місця, щоб я мав закаменіти, як та брила, на якій стою, чуєте?!
Людське море наче зжахнулось. Якась могутня сила била від постаті цього кремезного каліки, з широким, кам’яним обличчям, з лискучими очима, що палали, гей огненні смолоскипи. І від того погляду понурились додолу запалі мужицькі обличчя. Не дивлячись на себе, мовчазливі кострубаті ґазди, один поза другого, подавалися взад. Ґаздині у високих очіпках сумно кивали головами і запасками втирали очі. Налякана дітвора з відчиненими ротами тулилась матерям до ніг, а старенькі бабусі хрестилися побожно та беззубими устами шамкали отченаші. А глуха, як пень, баба Павлиха аж розхлипалась на голос; так розжалобила її Сенькова проповідь, з якої вона не чула і словечка. Та нараз з цеї сторони, де юрбою стояла молодь, загомоніли змішані, але сильні голоси:
— Будемо!.. Будемо купувати в кооперативі!.. В Сенька, в Сенька!..
— Будемо! Будемо! Будемо-о-о!! — заворушилось, загуло людське море, аж луна покотилася жовтими садами. — Будемо! Будемо-о-о!
Грізне і насуплене обличчя крамаря Свистуна прояснилось. Соняшні зайчики радісно затанцювали на його мережанім шрапнелями чолі.
— Люди! Ви сказали слово — кооператива врятована. Я вірю вам! А тепер... поможіть мені злізти з тої каменюки, бо я сам ніяк того не втну...
* * *
Вісім літ є вже в нас кооператива. Крім того маємо кооперативну цегольню, сметанкову стацію, а тепер кооперативний млин думаємо над річкою покласти. Міцно держиться в нас кооператива... А спитаєте, що її так держить — то вам і мала дитина скаже: «Сенькова проповідь»!
... На краю села, при дорозі, стоїть мурований будинок, а на нім пощерблена дошка: «Гандель з товари мєшане і спжедаж піво ве фляшце» — Абрагам Штарк... Самого ж Абрагама Штарка вже в селі нема... Почвалав каблуковатими ногами відвідати старенького Авраама, Ісаака, Якова і всіх богоугодних патріярхів.
А його «гандель» стоїть при дорозі — пустий та порожний.
За товаром
І.
Була провідна неділя і розсміяне пополуднє, і верби маїлися у мрійливі кучері, як тато сказав: