Сонце заходить, вечоріє. По хаті блукають сутінки. Блукають, як тіні предків, як спомин давніх літ... Під вікном шарудить вітер... Білі пелюстки черешневого цвіту тихо сиплються на землю... Стара хата стоїть німа, мовчазлива. Від неї віє вже могильним холодом. Вона вже почуває свій кінець... Га!.. Трудно. Пережила своє. Багато бачила, а ще більше чула. Тепер — амінь! В понеділок вранці Сенько Маланюк трутить її, як порохняву вербу. На її місці поставить нову хату. Гарну, муровану, з фаєрмурами, з великими вікнами та з комином на чубку. Крівлю покриє червоними дахівками, а стіни побілить вапном.
По старій хаті загине слід, загине пам’ять.
1934
Така читальня
Прекрасний Народній Дім поставили в Заліссю. Можна сказати — щось!.. Одноповерховий. Є балькон, четверо дверей і два комини. А вікна то такі вам, як у костелі! Ріжноколірні шибки мають... На крівлі є навіть такий дріт, що громи з неба стягає... На Зелені свята робили посвячення. Величаве було посвячення! Сам пан посол промовляв з балькону... Дві години балакав. Було сім хорів, три оркестри і дев’ять єґомостів. А народу — то так видимо-невидимо!.. Як на відпусті в Крехові. На криші повівав великий синьо-жовтий стяг, а таких менших прапорчиків, то навіть не годен було почислити!.. Так!.. Хто не подивився на новий будинок, то зараз казав:
— О, ті залісяки, то не що-будь! Поставилися!.. Адіть, який палац висадили! Го, го!.. Ну, ну!..
... Хоч воно, щоправда, не штука забити крука... З будовою пішло, як по маслі. Площа була ще сперед війни, дубину й десять стосів каменя дала громада, дахівок наробила кооперативна дахівкарня, а на решту прийшли гроші з Америки.
Але свої люди також чимало причинилися! Аякже! А от цего тижня пізвали до суду одного «комітета», якому, кажуть, прилипло до пальчиків 50 долярів... Тільки ви цього нікому не балакайте!.. Так сталося — трудно... Ґрунт — що дім поставили. А решта — аво!..
Якось тамтої неділі був я знов у Заліссю. Посилали мене від нашого Виділу з таким письмом... Прийшов я, значить, до села та й питаю за читальняним головою. В читальні — кажуть. Ну, гаразд. Заглянемо і туди.
Приходжу до читальні, а тут вам тихесенько — хоч маком сій. Спокійно. Дощик до вікон собі бубнить, якась мушка бринить в куточку. Шевченко з Франком поспускали вуса додолу... Задумалися... Книжки в бібліотеці замкнені на ключик, а часописи, звинені в трубку, під столом валяються. А за столом позасідали просвітяне-виділові. Голова, містоголова і секретар... Склонили голови на груди, очима кліпають та й ногами баламкають. Бо то, знаєте, при слоті, дуже гарно дрімається... Передав я їм своє писаніє, та й розпитую про це і про те.
— Як же тут у вас, — кажу, — праця поступає?
— Та во, так во...
— Бая...
— Аво!..
— Ну, в читальні, то в вас не дуже глітно, — кажу далі.
Голова розкрив заспані очі та оглянувся по порожній світлиці.
— А ні, — притакнув, — цілком глоти немає...
— Ви, — питаю, — певно, частіше ввечері сходитеся?..
— А так, сходимося. Аякже. Часом, во, прийдуть сусід Гарасим, часом ще дехто... Довго не світимо, бо ґайсу шкода. Ну... воно навіть нема так чого... Ще зимою, як зимою, але літом?.. Але-во!.. Духота, знаєте... Так вам парно, хоч гинь. На свіжім воздусі краще посидіти. Здоровіше. Ми сьогодні тільки так-во, при слоті...
Тут нараз секретар читальні, що дрімав любенько та кивав головою, так здорово колихнувся, що аж телепнув бородою до стола. Він зараз і прокинувся з дрімоти. Ми привіталися, я цмокнув його в руку, бо він, кажуть, якийсь мій трохи стрийко. Він тутечки, в Заліссю, найкращий аматор. Яку йому ролю не дай — відіграє як німий!
— Що ж, — кажу, — стрийку, представлення тепер робите?
Стрийко три рази пчихнув, два рази позіхнув і раз плюнув.
— Ні, — каже, — не робимо. Пощо та нащо? Від своїх людей останній ґрейцар видирати?.. Ти не бачиш, який тепер крипір на світі? Соли нема за що купити... Перше, як у нас не було власної домівки, то ми старалися... І сюди, і туди, штукували, як могли... Нарід мучився, недосипляв, на проби лазив. А нині ми на бороду плюємо! В нас є свій дім, чоловіче!
— То, певно, якісь концерти устроюєте, реферати?..
— Ні... А пощо? Ніби Шевченкове свято вже клеїлося, але якось розійшлося. Франкове туй-туй мало бути, але наш діріґент якраз тоді женився... Ну... та й наші люди вже нецікаві на таке... Вже їм то переїлося... Бо перше — о!.. Ба як же!.. В нас щонеділі було щось нового! Як не вистава, то концерт, як не концерт, то реферат... Тому-то наші люди не такі, як у вас. Трохи більше отесані. До читальні їх не тре мотузком тягнути... Але тепер у нас є свій дім, то ми не журимося... Аво!..