— А ти на славу попрацював, Колле! — сказав Бранд, задираючи голову, щоб роздивитися візерунки.
— Тут розповідь про всю нашу подорож.
Парубійко сильно змінився з того дня, як вони відплили. Він і далі був такий самий меткий і вертливий, але голос його погрубшав, риси обличчя змужніли, а рухи його рук стали впевненішими. Він лагідно провів пальцями по вирізьблених деревах, річках, кораблях і постатях, майстерно переплетених між собою.
— Торлбю ось тут, біля самої основи, Дивна і Денна течуть по одному боці й по другому, а Першоград — нагорі, аж на верхівці щогли. Оце ми перетинаємо Потрощене море. Ось Бранд тримає лодію. Ось наша зустріч із Синім Єннером.
— Здібний хлопчина, еге ж? — сказала Сафріт, міцно обіймаючи сина. — Добре, що ти не звалився з тої клятої реї і не розтрощив собі голови.
— Було б дуже шкода, — пробурмотів Бранд, зі ще більшим зачудуванням розглядаючи щоглу.
Колл вказав на інші фігури.
— Скіфр сіє Смерть у степу. Князь Варослав перегороджує ланцюгами Денну. Шпичка б’ється з сімома противниками. Отець Ярві укладає союз із Імператрицею. А це… — він нахилився до щогли, спрацьованим ножиком трохи підправив похилену фігурку внизу і здмухнув стружку. — А це я, закінчую різьбити, — він відступив і широко всміхнувся. — Готово.
— Це робота справжнього майстра, — мовив отець Ярві, проводячи зсохлою рукою по різьбленнях. — Я маю на думці поставити щоглу на подвір’ї в цитаделі, щоб кожен ґеттландець міг споглядати славетні діяння, здійснені від їхнього імені. І це різьблення — не менш славетне діяння, ніж усі решта.
Після цих слів усмішки зблякли, а очі зволожніли, адже всі розуміли, що подорож завершено і їхня невеличка родина розпадається. Люди, чиї стежки так тісно переплелися в цій великій пригоді, тепер простуватимуть кожен своїм шляхом. Як буревій розносить листя, так і їх доля розкидає по невідь-яких далеких портах, і лише від примхливих богів залежало, чи зійдуться їхні дороги знову.
— Але ж і не щастить мені, — пробурмотів Досдувой, поволі хитаючи головою. — Знаходиш собі друзів, а тепер вони йдуть із твого життя. Ох і не щастить…
— Та годі вже нарікати на своє нещастя, велетенський ти дурню! — роздратовано вигукнула Сафріт. — Моєму чоловікові не пощастило потрапити до рук работорговців, але він ніколи не кидав зусиль повернутися до мене, ніколи не полишав надії. Він загинув, б’ючись до останнього за своїх товаришів по веслу.
— Саме так і було, — підтвердив Рульф.
— Він урятував мені життя, — додав отець Ярві.
— Щоб ти урятував життя мені й моєму синові, — відказала йому Сафріт і штовхнула Досдувоя в плече так, що нанизані на його зап’ясток срібні кільця задзеленчали. — Тільки поглянь на все те, що ти маєш! Силу, здоров’я, багатство і друзів, які одного дня, можливо, знову ввійдуть у твоє життя!
— Хтозна, з ким ти ще перетнешся на звивистому шляху до Останніх Дверей? — глибокодумно пробурмотів Рульф, потираючи підборіддя.
— Чорт забирай, та тобі навпаки пощастило! — вигукнула Сафріт. — Дякуй тому богові, якого шануєш, за кожен день свого життя!
— Я ніколи не дивився на це з такого боку, — зізнався Досдувой, замислено морщачи лоба. — Треба буде поміркувати про ті божі милості, які впали на мене, — він поправив кільцегроші на своєму грубезному зап’ястку. — Але спершу зіграю один раз у кості. Ну, може, два.
І здоровань попрямував до міста.
— Декого життя нічого не вчить, — пробурмотіла Сафріт, уперши руки в боки й проводжаючи його поглядом.
— Воно нікого нічого не вчить, — мовив Рульф.
Бранд простягнув йому руку.
— Я сумуватиму за тобою.
— А я — за тобою, — відказав стерничий, потискаючи йому передпліччя. — Ти маєш силу до весла, маєш силу до битви і маєш силу ось тут, — він стукнув Бранда в груди й нахилився до нього. — Стій у світлі, хлопче, гаразд?
— Я сумуватиму за вами всіма.
Бранд поглянув у бік Торлбю, у тому напрямку, в якому подалася Шпичка, і до горла йому підступив клубок. Ось так піти, заледве слово сказавши, наче він був для неї ніхто. Це було боляче.
— Не переймайся, — Сафріт поклала руку йому на плече і злегка стиснула. — Є багато інших дівчат.
— Таких, як вона, — небагато.
— То це хіба погано? — запитала мати Скер. — Я знаю щонайменше з десяток у Вульсґарді, які видряпають одна одній очі заради такого легеня, як ти.
— То це хіба добре? — своєю чергою запитав Бранд. — Коли вже на те пішло, я волів би мати дружину з очима.
Мати Скер примружила свої очі, від чого він ще більше занервував, і сказала: