— То вибери собі ту, яка переможе.
— Як завжди, мудра порада від тебе, мати Скер, — сказав отець Ярві. — Але тобі настав час покинути наше товариство, — він похмуро глянув на вартових біля міської брами. — Ванстерців нині, схоже, ще менше шанують у Торлбю, ніж зазвичай.
З горла міністерки вихопилося гарчання.
— Мати Ворон знову танцює на нашому кордоні.
— У такому разі наше завдання як міністрів промовляти від імені Батька Мира й кулак перетворити на долоню.
— Цей твій союз… — Скер з нещасним виразом пошкрябала голену голову. — Змити всю ту кров, яку ми проливали одне одному століттями, буде непросто.
— Авжеж непросто, але це буде чин, який оспівуватимуть у піснях.
— Люди дурні, вони воліють оспівувати те, як калічать одне одного, — блакитні шпарини пильно дивилися Ярві у вічі. — Боюся, ти накладаєш шви на одну рану, щоб потім завдати іншої, ще глибшої. Але я дала слово і зроблю все, що зможу.
— Більшого нікому несила зробити.
Ельфійські браслети брязнули на довгій руці матері Скер, коли Ярві потиснув її на прощання. Міністрів погляд, спокійний і рівний, звернувся до Бранда.
— Дякую за всю твою допомогу, Бранде.
— Я лише виконував свою роботу.
— Не лише, як мені видається.
— Ну тоді, мабуть, я просто намагався чинити добро.
— Можливо, настане час, коли мені буде потрібна людина, яка перейматиметься не вищим благом, а звичайним добром. Чи можу я тоді звернутися до тебе?
— Звісно. Матиму це за честь, отче Ярві. Я ваш боржник. За те, що дали мені місце у своїй команді.
— Ні, Бранде, це я твій боржник, — усміхнувся міністр. — І сподіваюся невдовзі віддати борг.
Бранд пробирався поміж наметами, куренями й поганенькими халупами, що виросли на схилі пагорба за містом як гриби після дощу. Їх значно побільшало. Через війну з ванстерцями люди тікали з прикордоння й тулилися якомога ближче до мурів Торлбю.
Крізь шпари у стінах блимало світло каганців, у вечірній сутіні розносилися голоси, звідкілясь линув уривок сумної пісні. Бранд минув велике вогнище, довкола якого сиділи тільки старі й малі. Іскри, вируючи в повітрі, освітлювали змарнілі обличчя. Повітря було насичене гострим смородом диму, кізяків і немитих тіл. Відразливий запах його дитинства, який тепер видавався мало не приємним. Бранд знав, що тут мешкати йому лишилося недовго.
Він ішов і відчував, як під сорочкою погойдується капшук. Доволі важкенький. У ньому було червоне золото князя Варослава, жовте золото імператриці Віаліни, а також добре срібло з викарбуваним на ньому обличчям королеви Лайтлін. Цього було досить, щоб придбати ладний будинок біля підніжжя цитаделі. Досить, щоб Рін більше ніколи нічого не бракувало. Усміхаючись, Бранд штовхнув деренчливі двері їхньої хижки.
— Рін, я…
Він урвався, витріщившись на гурт незнайомих людей. Чоловік, жінка і бозна-скільки дітей. П’ять? Шість? Усі вони тиснулися довкола вогнища, біля якого він колись грів зболені ноги. Рін серед них не було.
— Хто ви в біса такі?
Його охопив страх, і Бранд мимоволі поклав руку на кинджал.
— Усе гаразд! — чоловік здійняв долоні. — Ти Бранд?
— Атож, Бранд. Де в біса моя сестра?!
— Ти ще не знаєш?
— Якби знав, то хіба запитував би? Де Рін?!
Перед ним стояв ладний будинок біля підніжжя цитаделі.
Будинок, очевидно, належав заможній жінці — із тесаного каменю, з повноцінним другим поверхом і з різьбленою драконячою головою на гребені даху. Це був затишний будинок, з-за віконниць якого у вечірню сутінь цідилося привітне світло домашнього вогнища. Ошатний будинок, поблизу якого, збігаючи крутим каналом під вузеньким містком, дзюрчав струмок. Доглянутий будинок зі свіжопофарбованими зеленими дверима й повішеною над ними вивіскою у формі меча, що злегка колихалася на вітрі.
— Тут?
Свого часу, важко спинаючись стрімкими вуличками, Бранд частенько тягав ящики й бочки до осель багатіїв. Вулицю він знав, але ніколи не бував у цьому будинку й гадки не мав, з якого б то дива його сестра мала бути всередині.
— Тут, — підтвердив чоловік і постукав у двері кісточками пальців.
Бранд стояв, міркуючи, якої пози прибрати, але так і не визначився, коли двері рвучко відчинилися.
Рін змінилась. Мабуть, навіть більше за нього. Вона виросла й тепер мала вигляд дорослої жінки. Обличчя її витягнулося, темне волосся було коротко підстрижене. На ній була гарна, з вигадливим гаптованням біля комірця туніка, яку могла б носити заможна купчиня.
— Усе гаразд, Гейле? — запитала вона.
— Усе чудово, — відказав чоловік. — До нас тут гість прийшов.
Він відступив убік, і світло впало Брандові на обличчя.
— Рін… — прохрипів він, не знаючи, що сказати. — Я…
— Ти повернувся!
Вона кинулася йому на шию з такою силою, що мало не збила з ніг, і здушила в обіймах так міцно, що йому зробилося зле.
— То що, ти збираєшся й далі стояти на порозі й витріщатися?
Сестра затягнула його досередини.
— Цілуй за мене дітей! — крикнула вона Гейлові.
— Із радістю!
Рін затріснула ногою двері й зняла скриню з його плеча. Коли вона ставила її на викладену плиткою підлогу, з-за коміра випав ланцюжок — срібний ланцюжок із блискучим срібним ключем на ньому.
— Чий це ключ? — пробурмотів Бранд.
— Гадаєш, я вискочила заміж, поки тебе не було вдома? Це мій власний ключ до моєї власної комори. Ти зголоднів? Хочеш пити? У мене є…
— Чий це будинок, Рін?
Вона широко всміхнулася до нього.
— Твій. Мій. Наш.
— Оцей дім? — Бранд спантеличено втупив у неї погляд. — Але… як?..
— Я ж казала тобі, що одного дня викую меча.
Бранд зробив великі очі.
— Мабуть, то був меч, вартий пісні.
— Король Утіль теж так вирішив.
Брандові очі зробилися ще більшими.
— Король Утіль?
— Я знайшла новий спосіб витоплювати сталь. Із більшим жаром. Перший клинок тріснув, коли ми його гартували, але другий витримав. Ґаден сказала, що ми маємо віддати його королеві. А король підвівся з трону в Залі Богів і оголосив, що сталь — це відповідь на все і що ця сталь — найкраща, яку він бачив у своєму житті. Я чула, тепер він носить мого меча при боці, — вона знизала плечима, мовби прихильність короля Утіля — то не бозна-яка річ. — Після цього всі захотіли, щоб я викувала їм меча. Ґаден сказала, що їй не годиться тримати мене підмайстринею. Що це я маю бути майстринею, а вона ученицею, — Рін знову стенула плечима. — Колись про таких, як я, казали, що їх благословила Та-Хто-Б’є-По-Ковадлу.
— Святі боги, — прошепотів Бранд. — Я збирався змінити твоє життя, а ти всього досягла сама.
— Без тебе я не мала б жодного шансу цього досягти, — сестра взяла його за зап’ясток і спохмурніла, побачивши шрами. — Що сталося?
— Нічого особливого. Мотузка зіслизнула, коли перетягували лодію через Горішній волок.
— Підозрюю, ця історія трохи довша.
— У мене є й цікавіші.
Рін закопилила губу.
— Аби тільки в них не було Шпички Бату.
— Вона врятувала Імператрицю Півдня від її дядька, Рін! Імператрицю! Півдня!
— Цю історію я вже чула. Її співають по всьому місту. Буцімто Шпичка сама здолала дванадцятьох чоловіків. Потім чоловіків стало п’ятнадцять. А коли я чула цю байку востаннє, їх уже, здається, було два десятки. А ще вона буцімто скинула з даху якогось дуку, погнала навтікача орду конярів, здобула собі ельфійську реліквію і до того всього ще й підняла цілий корабель. Підняла корабель!
Рін зневажливо чмихнула.
Бранд здивовано звів брови.
— Гадаю, пісні мають схильність дещо перебільшувати правду.
— Розкажеш мені пізніше, як усе було насправді, — сестра взяла лампу й повела його через ще одні двері до сходів, які підіймалися в темряву. — Ходи побачиш свою кімнату.
— У мене є власна кімната? — пробурмотів Бранд, а очі його зробилися такими великими, як ніколи.
Як часто він мріяв про це, коли в них не було даху над головою! Коли вони не мали чого їсти і не мали жодної близької душі на всьому світі, окрім одне одного!
Рін обійняла його рукою за плечі, і Бранд відчув себе вдома.
— Так, у тебе є власна кімната.