Воїни Ґеттландії і Ванстерландії стояли на протилежних схилах неглибокої порослої густою зеленою травою улоговини й люто зиркали одне на одного.
— Добре місце, щоб випасати овець, — зауважив Рульф.
— Або щоб зійтися в битві.
Шпичка примружила очі, роздивляючись вороже військо. Ще ніколи у своєму житті вона не бачила й уполовину такої великої сили. Чорні силуети воїнів на узвишші чітко вимальовувалися проти ясного неба. То там, а то інде спалахували клинки, відбиваючи промені Матері Сонця. Ванстерська стіна щитів не була щільно зімкнута. Барвисті плями щитів видніли попереду, за ними їжачився ліс списів. Темний стяг Ґром-ґіль-Ґорма мляво висів посередині, перед ним ріденькою лавою були виставлені лучники, а по флангах розташувалися легкоозброєні застрільники[6].
— Їхнє військо так схоже на наше — ми немов дивимося у велике дзеркало, — пробурмотів Ярві.
— Якщо тільки не брати до уваги цієї клятої ельфійської вежі, — відказала Шпичка.
На дальньому кінці ванстерського строю зі скелястого виступу стримів Амонів Зуб — порожниста вежа, яку утворювало плетиво прутів із ельфійського металу. Заввишки в тридцять людських зростів, вона звужувалася до верху, наче клинок меча.
— Що це було? — запитав Колл, зачудовано роздивляючись споруду.
— Хто тепер знає? — відповів міністр. — Може, якась сигнальна вежа. Може, пам’ятник ельфійській зарозумілості. А може, храм Єдиного Бога, якого вони розкололи на багатьох.
— Я тобі скажу, чим вона стане, — Рульф похмуро споглядав на військо, що зібралося під вежею. — Обеліском на могилі. Могилі, у яку ляже багато сотень.
— Багато сотень ванстерців, — різко кинула Шпичка. — Наше військо, здається, більше за їхнє.
— Може, й так, — сказав Рульф. — Але битви виграють досвідчені воїни, а їх у обох сторін приблизно однакова кількість.
— До того ж Ґорм полюбляє ховати кіннотників, — додав отець Ярві. — Наші сили більш-менш рівні.
— І, на відміну від нас, вони мають свого короля, — Рульф озирнувся на табір.
Утіль не вставав із ліжка від минулого вечора. Дехто казав, що Останні Двері вже відчинилися для нього. Отець Ярві не заперечував цього.
— Навіть наша перемога послабить Ґеттландію, — сказав міністр, — і праматері Вексен це добре відомо. Ця битва — частина її плану. Вона знала, що король Утіль ніколи не відмовиться від виклику. Ми переможемо тільки тоді, якщо цієї битви взагалі не буде.
— Ти приготував якесь ельфійське заклинання, щоб цього домогтися? — запитала Шпичка.
Отець Ярві стримано всміхнувся.
— Сподіваюся, нам вистачить дрібки міністерської магії.
Колл посмикав ріденький натяк на борідку, дивлячись на той бік долини.
— Цікаво, чи Фрор серед них.
— Можливо, — сказала Шпичка.
Їхній товариш, із яким вони тренувалися, жартували, билися пліч-о-пліч і веслували.
— Що ти робитимеш, якщо зустрінеш його в битві?
— Мабуть, уб’ю.
— Тоді сподіваймося, що ти його не зустрінеш, — Колл здійняв руку, вказуючи на щось. — Їдуть!
Ґормів стяг зарухався. Від центру ванстерського війська відділився гурт вершників і рушив схилом униз. Шпичка пропхалася між найближчими воїнами короля, щоб стати обік Лайтлін, але королева помахом руки відправила її назад.
— Тримайся позаду, Шпичко, і накинь каптур на голову.
— Але моє місце поруч із вами.
— Сьогодні ти — не щит. Сьогодні ти — мій меч. А меч іноді краще ховати в піхвах. Ти зрозумієш, коли настане твій час.
— Слухаюсь, моя королево.
Шпичка знехотя натягла каптур, дочекалася, поки рушить весь королівський почет, а тоді, згорбившись у сідлі, наче злодійка, потрюхикала в самому кінці, на місці, про яке ніколи не згадують у піснях. Вони поволі спускалися довгим схилом, із-під кінських копит летіли кім’яхи розм’яклої землі. На вітрі бадьоро лопотіли два знамена: золоте Лайтлін і залізно-сіре Утіля.
Ванстерці були дедалі ближче. Два десятки найславетніших воїнів — високі шоломи, суворі обличчя, заплетене в кіски волосся, кольчуги з уплетеними в них золотими кільцями. Попереду їхав чоловік, довкола грубезної шиї якого чотири рази був обернутий ланцюг із навершників мечів, що колись належали його переможеним ворогам. Чоловік, що вбив Шпиччиного батька. Ґром-ґіль-Ґорм Мечолам у блиску бойової слави. Ліворуч від нього знаменоносець, великий раб-шенд у оздобленому гранатами невільницькому нашийнику, віз чорний стяг, що маяв над ним. Праворуч скакали два кремезні біловолосі юнаки: один — із глузливою посмішкою на обличчі та Ґормовим величезним щитом на плечі, другий — із войовничим вищиром і Ґормовим здоровенним мечем. Між ними й королем їхала мати Скер. Жовна на її обличчі напиналися так, що аж рухалася шкіра на її поголеній голові.