Шпичка з вереском угатила штабою по мокрій землі. Скіфр вереснула у відповідь і, вдаривши щитом, збила ученицю з ніг.
— Ніколи не забувай про захист! Щойно забудеш — ти мертва! Утямила?
— Утямила, — просичала Шпичка крізь зціплені зуби, відчуваючи в роті присмак крові.
— От і добре. Тепер перевірмо твою ліву руку: ану ж у ній більше снаги, ніж у правій!
Батько Місяць усміхався високо в небі, а ніч повнилася чудернацькими жаб’ячими співами, коли Скіфр знехотя оголосила, що на сьогодні досить. Окрім жменьки вартових, усі міцно спали, загорнувшись у ковдри, хутра, вовну, а кому пощастило найбільше — у спальні мішки з тюленячих шкур. Над табором стояло розкотисте хропіння, а в червонястому відблиску майже згаслого вогнища здіймалися хмаринки пари від дихання.
Сафріт сиділа, схрестивши ноги. Рука її лежала на світлій чуприні Кола, що заснув, поклавши голову матері на коліна. Повіки його ледь-ледь посіпувалися вві сні. Комірниця простягнула миску.
— Трохи тобі залишила.
Шпичка повісила низько голову, щосили скривилася, стиснувши губи. Її броню не могли пробити ні презирство, ні біль, ні злість, але ця дрібка доброти знезброїла її. З горла раптом вихопився здавлений схлип.
— Усе буде гаразд, — сказала Сафріт і поплескала її по коліну. — Ось побачиш.
— Дякую, — прошепотіла Шпичка.
Вона здушила сльози й узялася запихатися холодною душениною, злизуючи підливу з пальців.
Їй здалося, що в темряві зблиснули Брандові очі. Попхнувши Одду, що нявкнув крізь неспокійний сон, мовби кошеня, хлопець посунувся, щоб звільнити їй місце. Шпичка на ту мить радо заснула б і серед трупів. Навіть не скинувши чобіт, вона впала на землю, ще теплу після Брандового тіла.
Вона вже майже спала, коли Сафріт турботливо підіткнула їй ковдру.
БОЖИЙ ГНІВ
Д ні тяглися довгою низкою, гублячись у поволоці щоденщини: весла здіймалися й опускалися, рипіли дерев’яні дошки, об борти «Південного вітру» хлюпотіла вода, Шпиччині жовна напиналися з кожним змахом, Рульфові очі перетворювались на вузенькі щілинки, коли він дивився горіріч, здорова рука отця Ярві стискала за спиною калічену, Колл без кінця-краю розпитував усіх про те і про се, Сафріт його бештала, команда снувала оповідки довкола багаття, а тіні танцювали на пошрамованих обличчях. Щовечора крізь сон Бранд чув безупинні вказівки Скіфр, а також стукіт, брязкіт і кректання, що супроводжували Шпиччин вишкіл.
Не те щоб він змінив свою думку про дівчину, але його не могло не вражати те, як вона трималася: завжди билася до кінця, байдуже, що шансів на перемогу було обмаль; завжди підводилася, байдуже, скільки разів її збивали з ніг. Це була справжня мужність. Брандові хотілося бути трохи схожим на неї.
Час від часу вони приставали до берега біля поселень, що не належали до жодної країни й не мали над собою жодного володаря. У звивинах річки юрмилися криті дерниною рибальські хижки, а під шатром мовчазного лісу пастухи тулилися разом зі своєю худобою в мазанках-хворостянках. Та хатка, у якій Бранд мешкав укупі з Рін, проти цих халуп видавалася справжнім палацом. Від згадки про домівку на нього хвилею наринула туга, і він геть розкис. Отець Ярві вимінював молоко, ель і поки що живих мекотливих кіз. Здавалося, він знав усі мови — що людські, що звірині. Не обмінювалися з ними тільки усмішками. Хоч це нічого й не коштувало, але тут, на берегах Дивної, усмішки були рідкісним товаром.
Назустріч їм траплялися лодії, що прямували на північ. Команди їхні часом дивилися на них похмуро й насторожено, а часом стримано вітали їх. Хай там як, доки човни не зникали з очей, Рульф не спускав із них пильного погляду, тримаючи напоготові свою грізну зброю — чорний лук завбільшки з людину, виготовлений з величезних рубчастих рогів якогось звіра, що його Бранд ніколи не бачив і не мав бажання побачити.
— Ці видавалися доволі привітними, — зауважив він після однієї, мало не радісної, зустрічі.
— Стріла, яку випустить усміхнений лучник, уб’є тебе так само, — відказав Рульф, ставлячи лук біля стернового весла. — Одні лодії вертаються додому з чималою здобиччю, а інші зазнали невдачі й шукатимуть способу відшкодувати це. Вони залюбки нападуть на якесь багате судно й продадуть у рабство двійко юних і гарних веслярів із заднього весла.
Шпичка смикнула головою в бік Бранда.
— На задньому веслі вони знайдуть тільки одного гарного весляра.
— Ти була б гарніша, якби менше хмурилася, — сказав Рульф.