— Хочеш іще?
— Я хочу, — Досдувой спроквола нахилився, щоб підняти Оддиного меча, а тоді випростався у весь зріст і випнув широченне огруддя. Дерев’яна зброя в його кулачищі видавалася крихітною.
Дівчина випнула підборіддя й похмуро зиркнула на велетня.
— Велике дерево падає найгучніше.
Нехай Шпичка й була скалкою в дупі у всього світу, але Бранд не міг не усміхнутися. Хоч які нерівні були сили, вона ніколи не відступала.
— Це дерево може вдарити у відповідь, — сказав Досдувой і приготувався до бою, широко розставивши величезні ноги.
Одда сів, масуючи вдарену руку.
— Якби клинки були гострі, то була б зовсім інша історія, не сумнівайтеся!
— Ага, — притакнув Бранд. — Значно коротша. І закінчилася б вона твоєю смертю.
Сафріт саме підстригала синові волосся, блискучі ножиці клацали раз у раз.
— Не крутися! — сварилася вона на Колла. — Що спокійніше сидітимеш, то швидше я закінчу.
— Волосся треба стригти, — сказав Бранд, поклавши руку хлопчині на плече. — Слухайся матері.
Він мало не додав: «Тобі пощастило, що ти її маєш», — але вчасно прикусив язика. Про деякі речі краще мовчати.
Сафріт помахала ножицями в бік Бранда.
— За твою бороду я теж візьмуся!
— Ось тільки до мене з ножицями не наближайся, — сказав Фрор, намотуючи на палець кіску біля шраму.
— Воїни! — зневажливо пирхнула Сафріт. — Та ви марнотніші за панночок! Авжеж, більшість цих пик не варто показувати світові, але такий вродливець, як ти, не має ховатися за цим заростом.
Бранд запустив п’ятірню в бороду.
— А я й справді заріс за ці кілька тижнів. Уже й свербить трохи, сказати по щирості.
Розляглися схвальні вигуки: поки Досдувой здіймав меча над головою, Шпичка пірнула між його широко розведеними ногами, миттю обернулася й відважила йому такого копняка в дупу, що здоровань аж захитався.
Рульф почухав червоні сліди комариних укусів на шиї.
— Усім нам щось трохи свербить.
— У такій подорожі, як ця, додаткових пасажирів не уникнути, — Одда добряче пошкріб крізь штани між ногами. — Вони, як і ми, лише прагнуть знайти найлегший шлях на південь.
— Мабуть, вони бояться війни з Верховним королем вошей і шукають союзників серед мошок, — сказала Сафріт і плеснула рукою по зашийку, прибивши комашку.
Її син струснув із себе дощ світлих обрізків. Його чуприна, однак, видавалася такою самою розвихреною, як завжди.
— Гадаєте, ми справді знайдемо союзників на півдні?
— Князь калиївський може скликати стільки вершників, що курява, яку здіймуть копита їхніх коней, затьмарить сонце, — сказав Одда.
Фрор кивнув.
— А я чув, що Імператриця Півдня має стільки кораблів, що якби поставити їх один біля одного, то можна було б перейти через усе море, як по мосту.
— Тут річ не в кораблях чи конях, — мовив Бранд, злегка потираючи мозолі на долонях. — Річ у торговому шляху, що проходить Дивною. В один бік везуть рабів і хутра, а в другий — срібло й шовки. А війни виграють не тільки сталлю, але й сріблом, — ураз він збагнув, що всі дивляться на нього, і знітився. — Так мені Ґаден казала… у кузні…
Сафріт усміхнулася, бавлячись із важкáми, що висіли в неї на шиї.
— Пильнувати треба мовчунів.
— Спокійна вода — найглибша, — мовив отець Ярві, уважно дивлячись на Бранда блідо-блакитними очима. — Багатство — це сила. І Верховний король насамперед заздрить багатству королеви Лайтлін. Він може зачинити для наших кораблів Потрощене море. Відрізати Ґеттландію від торгівлі. Якщо Калиївський князь та імператриця його підтримають, він перекриє нам шлях і Дивною. Задушить нас, навіть не добуваючи меча. Якщо ж князь та імператриця будуть на нашому боці, срібло не перестане текти.
— Багатство — це сила, — пробурмотів Колл собі під ніс, немовби вслухаючись у слова, щоб визначити, правда це чи ні. Відтак поглянув на Фрора. — Звідки в тебе цей шрам?
— Я ставив забагато запитань, — усміхнувся ванстерець, дивлячись на багаття.
Сафріт схилилася над Брандом, легенько відтягуючи рукою космики бороди й чикаючи ножицями. Він почувався незвично, коли вона стояла так близько коло нього, цілковито зосереджена, і лагідно торкалася пальцями його обличчя. Він завжди казав Рін, що пам’ятає їхню матір, але в його пам’яті лишилися не справжні спогади, а повторювані раз по раз розповіді, що з плином часу перекручувалися дедалі більше. Волосся йому завжди обтинала Рін, і він торкнувся кинджала, який вона зробила для нього, і раптом відчув тугу за домом. За тою хижкою, заради якої вони так тяжко гарували, за відблисками вогнища на сестриному обличчі. Ураз він занепокоївся про Рін, і почуття це вкололо так боляче, що Бранд аж здригнувся.