Олесь БЕРДНИК
Не полетить сокіл, доки крила зв’язані.
Східний афоризм
© ЗНАННЯ ТА ПРАЦЯ. — 1968. — №№ 1–4.
© БЕРДНИК О. П. Покривало Ізіди: Повість-легенда. — К.: Веселка, 1969. — 166 с.
© БЕРДНИК О. П. Покривало Ізіди: Повість-легенда. — К.: Веселка, 1988. — 160 с.
— Парфенісо, Парфенісо, — тривожно кликав Мнезарх, схилившись над ліжком. Дружина важко дихала й мовчала. Лише зрідка її вуста ворушилися, роняючи ледве чутні слова:
— Синку, де ти? Де ти, синочку мій?
— Він живий. З ним все гаразд, — втішав Мнезарх, пестячи пальцями бліде обличчя. — Отямся, дружинонько.
Парфеніса нарешті розплющила очі, побачила чоловіка. Слабо всміхнулася.
— А, то ти! Мені снився синок. Адже син родився, Мнезарху?
— Син, Парфенісо… Здоровий і гарний. Годувальниця його заколисала. Тепер він спить, слава богам. Ми за тебе турбувалися, бо довго не приходила до тями.
— Мені снився тяжкий сон. Ніби синок став юнаком, і ми з ним гуляли на березі моря. Так гарно, весело. Потім десь виник лабіринт. Темний вхід до печери, а за ним плутанина проходів. І звідти чуються крики… відчайдушні крики…
— Парфенісо, не хвилюйся. Сон — мара. Колись ми були на Кріті, ти бачила лабіринт… чула про царство Аїда[1]… от і примарилося.
— Ні, ні, коханий. Послухай далі… Синок кинувся визволяти людей, котрі благали рятунку. Я хотіла втримати його, та не змогла. Він поглянув на мене… прегарний, ясноокий… подібний до бога Аполлона… і сказав: «Матусю, люди не знайдуть виходу з лабіринту… Їм треба допомогти»…
— А ти, Парфенісо? Ти відпустила його?
— Я благала: «Не йди! Ти сам заблукаєш у лабіринті, не знайдеш виходу». А він сказав: «Згадай Тезея. Нитка Аріадни вивела його з найстрашнішого лабіринту. Дай мені таку нитку, матусю». «Де ж мені її взяти, синочку?» — плакала я. «Тоді я йду так. Істина виведе мене». І він пішов… Я стояла на скелі і плакала. Він зник у лабіринті, звідти чулися крики, брязкіт мечів, ревише Мінотавра…
— Він повернувся? — пошепки запитав Мнезарх.
— Я не дочекалася, друже, — втомлено сказала Парфеніса, знову заплющуючи очі. — Ти розбудив мене… Тяжко на серці. Невже таке страшне життя буде у нашого синочка?
— Забудь про сон, кохана, — ласкаво мовив Мнезарх. — Згадай пророцтво оракула дельфійського…
— Так, так, — з надією озвалася дружина. — Ти правду кажеш. Піфія… Вона пророчила щасливу долю.
Парфеніса звелася на ліжку. Мнезарх підтримав її. Погляд жінки зупинився за вікном, на скелястому березі моря. Багряний захід прокладав лискучу стежину на темно-синіх водах, над обрієм громадилися чорно-фіолетові хмари. І здавалося Парфенісі, що то клубочиться дим над жертовником дельфійського оракула і в глухому шумі прибою чується уривчасте бурмотіння піфії.[2]
Пророчиця пильно глянула на Мнезарха, довго дивилася в темно-сині, як вечірнє небо, очі Парфеніси. Потім, глибоко вдихнувши запаморочливого диму жертовника, сіла на золоту триногу. Завмерла в цілковитій непорушності. Очі її розширилися, втупилися у незримий світ видінь і марень. Судорожні зітхання й незбагненні слова піфії оракул тлумачив у коротких реченнях:
— Море… подорож… Їдьте до Сірії… Їдьте до Сірії… Ти, жінко, народиш сина… Славний син… для всіх віків і народів… славний син… Щасливе, прекрасне життя…
— Щасливе, прекрасне життя, — повторила Парфеніса, знеможено відкидаючись на подушку. — Піфія пророчила сина… Син прийшов до нас, слава Аполлону. Вона обіцяла йому щасливе життя, Мнезарху. Так мусить статися. Я забуду про недобрий сон. Чуєш? Я забуду…
— Як назвемо сина, Парфенісо? Боги чекають ім’я.
— Ім’я? Хай буде Піфагором…
— Піфагор? — здивувався Мнезарх. — Пророчений піфією? А втім, хай буде так. Помолимося богам, дружинонько. Хай наш син Піфагор не звідає жодного лиха — ні рабства, ні хвороби, ні підступу, ні зради. Хай ніколи не розлучиться з нами, батьками. Хай не порушить волю великого Зевса. Хай боги небесного Олімпу простелять для нього щасливе, прекрасне життя…
За дверима почувся пронизливий, вимогливий крик.
Частина перша
ПОГОНЯ ЗА ОБРІЄМ
ПОШУКИ
Гострий різець поволі повзе по срібній платівці. Чутливі пальці несхибно карбують тонкий малюнок. Під рукою майстра виникають гармонійні постаті богів, героїв, кентаврів. Оживають прадавні міфи, набирають зримої форми, хвилюють, тривожать, будять у душі незбагненні почуття.