— Але куди ж вони йшли цим шляхом? — дивувався Аршак. — Адже вони писали нам інше. Який же тут Далекий Схід?
Єреванський шлях проходив недалеко від залізничної станції. Можливо, замість того, щоб сісти на полустанку, поблизу ферми, вони вирішили піти на станцію і тут потрапили в пащу потоку…
Незрозумілим було тільки одне: чому юні натуралісти не втекли від потоку? Адже вода завжди мчить з гуркотом, з шумом. Не могли ж вони цього не чути!
— Хто знає, може вони стомилися й сіли на траву відпочити… — сказав комірник Паруйр. — Поїли, а потім лягли подрімати, заснули… Що сонний, що мертвий — однаково. І говорити нічого, так воно й було…
Хай Паруйр був напідпитку, однак висловлена ним думка багатьом здалася правдоподібною. Але як же потрапила на роги козлу шапка Ашота?..
Сум охопив усе село в ці дні. Були відкладені всі свята, весілля. У льохах стояли повні караси вина, але веселитися не було бажаючих…
Розділ одинадцятий
Про те, як міцніє в нещасті серце людини
Коли ветхі двері упали і в печеру ввалився п’яний ведмідь, мандрівників охопила паніка. Саркіс дико закричав і кинувся в найдальший куток. Шушик тривожно вигукнула й завмерла на місці.
— Вогню! Вогню!.. — заволав Ашот.
Асо кинув сокиру, яку тримав у руках, і, схопивши палаючі головешки, пошпурив ними у ведмедя.
Ведмідь заревів, вискочив з печери і, присівши недалеко в кущах, почав облизувати обсмалену лапу. Він незадоволено бурчав, обурюючись, певно, з того, що недавно гостинна печера зустріла його так недружелюбно.
Ашот, Асо і Гагік, озброївшись палаючими головешками, стали біля входу і дивились на ведмедя. Їм здавалося, що тепер звір не такий страшний, як тоді, коли п’яний звалився на них з гори. І Гагік, що однією ногою стояв ще в печері, раптом показав ведмедеві язика й пожартував
— Що? Шашличку захотів?
Ведмідь не зводив очей з печери, звідки пахло смаженим м’ясом. Гагік розмахнувся і шпурнув головешку в звіра.
Головешка впала в сніг. Шипіння й дим від неї так налякали клишоногого, що той кинувся тікати.
— Е, та він боягуз! І ви. Його злякалися? — вигукнув Гагік.
Хлопець так зрадів своєму відкриттю, що в нього виникло нестримне бажання сміятися й жартувати. Це був переломний момент у житті Гагіка, момент, коли дитяча боязливість починає поступатися сміливості, яка зароджується в грудях юнака, і він з радістю відчував це.
— Стривайте, я зараз спалю йому кожуха, — ставав дедалі хоробрішим хлопець і, схопивши смолисту соснову гілляку, що яскраво палахкотіла, метнувся слідом за ведмедем. — Я сам з ним упораюсь!.. Чого ви йдете за мною? — крикнув він, хоч хлопці стояли нерухомо.
Але Ашот і Асо зрозуміли свого відважного товариша (не відразу ж людина стає сміливою?) і побігли йому навздогін, схопивши головешки. А ведмідь, ламаючи кущі, тікав… Він був так наляканий, що, поспішаючи, не встиг перескочити через якусь кам’яну перепону, спіткнувся і сторч головою полетів униз.
Захекані й стомлені, повернулися хлопці в печеру. Всі здивовано поглядали на Гагіка, наче вперше бачили його. Худе обличчя хлопця розчервонілось, очі світилися, як вуглинки.
— Лаври готові, моя рідна? — звернувся він до Шушик, яка боязко стежила з порога за цим мужнім єдиноборством.
— Готові, зараз принесу…
Дівчина принесла з глибини печери гілку вічнозеленої хвої, зігнула її, з’єднала кінці і урочисто поклала на голову Гагіка, а на груди прикріпила сміючись сухий, жовтий, мов золотий, листок.
— Це тобі орден «Переможця ведмедів»…
— Ну, не час для жартів! — сказав Ашот. — Треба розкласти вогнища біля входу в печеру і нижче, біля сходів, а то звір відчув запах м’яса й тепер не відчепиться.
Хлопці негайно взялися до роботи. Незабаром біля печери, на сходах і навіть на «барикадах» диміли багаття. Дивлячись на них, Ашот знову дав волю своїм мріям. «Це наша фортеця, — думав він. — Ось із веж піднімаються язики полум’я, пильні сторожі стоять на її стінах..»
Саме тоді десь у горах почувся постріл, і луна від нього прокотилася Барсовою ущелиною. Ашот зблід. Невже батько?.. Полює чи шукає їх?..
У напруженому мовчанні минуло кілька хвилин, але постріл не повторився. Тоді всі почали кричати:
— Ми тут, тут!..
Луна підхопила їхні крики і понесла далеко в скелі.
Знову, затамувавши подих, мандрівники уважно прислухалися. Відповіді не було.
Сонце сіло за Великий Арарат. Ставало холодно, але всі ще стояли на південній «барикаді», підкидаючи в багаття хмиз. Їм так хотілось вірити, що невідомий мисливець побачить довгі язики полум’я і спробує зійти в ущелину…