Якщо християнські заповіти визнавались принаймні теоретично у взаємовідносинах окремих людей, то у взаєминах народів їхнє не те, що застосування, а навіть теоретичне визнання вважалося за безглуздя й романтичну мрію недолугих пацифістів. Думалося: чим гірше житиметься сусідові, тим краще мені. Мораль гітлерівців була: чим більше знищимо чужого люду, тим більше простору лишиться нам. Застосування будь-якого морального принципу вважалося за кволість і зраду. Ця антимораль збанкротувала на сто відсотків. Виявилось, що скрайній егоїзм був не тільки неморальним, а й безглуздим, і ті, що ним керувалися, самі собі копали яму. Отож людство, що не послухалось голосу серця, мало б тепер послухати голосу розуму, який йому каже те саме.
Чи не маємо й ми в наших громадських відносинах слухати, що каже нам серце й розсудок? Не шанувати тих вигод, здобуття яких зв'язане з занапащенням душі нашої? Пам'ятати, що, навіть заговоривши всіма янгольськими голосами, ми лишимося »міддю дзвенячою«к, коли не виховаємо в собі любови до ближнього, поваги до Його особи, тієї самої, якої вимагаємо до особи своєї?
Бож і кожний окремий з нас, пройшовши крізь іспити важкі, зневірившись у досьогочасних методах, що нормували життя, стоїть на тому самому повороті дороги, на якому стояло людство, усвідомивши раптом, що обіцянка змієва «дорівняєте богам», яка вклала йому до рук владу нищити світи й здобувати космос, нерозривно зв'язана з прокляттям Господнім «смертю помрете», що є загрозою як фізичного знищення роду людського, так і нашого знищення духового, якщо платою за «богорівність» має бути наша душа.
Чудо Воскресіння
Білявий світанок. Ще сонце десь під обрієм. Ще хиляться квіти, обважнілі великими краплями роси. Ще навіть небо не рожевіє у півсвітлі-півсутіні ненародженого дня. Смуток, який лежить на травах і деревах, який проймає звичайно природу перед пробудженням її від сну, немов би розлився і в самому повітрі. Тільки самотня жінка блукає стежками саду і чогось шукає, чогось виглядає. Де найду Його? Куди ж поклали Його тіло, чиє тіло я хочу вмастити пахучими мазями і начинити речовинами, що врятують його від тліну? А он і сам садівник, бо хто ж це інший може тут блукати у таку ранню годину? Чи не окликнути його? Так, він обертається на оклик. Але замість відповіді на питання, коротко й пестливо кидає тільки одне слово:
–– Маріє!
І враз немов блискавка пронизує жінку, така сліпуча, що, здається, розтопить її мозок, усе єство її, – і вся вона розчиниться у якомусь блаженному пориві, де змішалися жах, радість, зчудування, непевність – і раптом певність, певність... І з криком «Учителю!» вона кидається Йому до ніг. Та чує голос, голос Його, такий знайомий:
– Не торкайся мене!
Але як же вона Його відразу не впізнала, Того, услід за ким ішла стільки років, біля ніг якого сиділа, слухаючи слів Його, хто став для неї сонцем, яке бачиш щодня і яке вело її крізь будні життєві, що раптом засяяли фарбами, як свято весільне?
Та чи це могло їй на думку впасти, що Той, кого вона бачила, розп'ятим, а потім мертвим, міг встати з гробу і ходити по саду у плоті своїй? Та чи ж не змінився й сам Він трохи, бо щось нове з'явилося в Його обличчі, немов відблиск сяйва неземного ліг на нього, яке немов опрозорило всю Його постать і тепер променіло з кожної бганки Його одягу. Тож недаром гукнув Він їй, застерігаючи: «Не торкайся мене!» Неначе сам дотик міг би спопелити її на місці!
Та не повірили учні словам її. Напівбожевільній від скорботи жінці явився привид у сутінках ранкових, витвір її хворої, подіями попередніх днів екзальтованої фантазії...
А ось двоє йдуть шляхом, що веде до Емауса.
Під свіжим враженням недавніх подій вони розмовляють про те, що сталося, про те, як позбавили життя людину, що була мудрим великим учителем, ім'я якого згадується з побожністю; як пішла чутка, що він воскрес і ходить по землі.
І ось подорожній якийсь пристав до них, почувши розмову їхню. О, він добре втямив науку розп'ятого, бо починає говорити, говорити, викладати так її, ніби все життя йшов за ним і слухав Його.
Серця тим двом горять, обличчя палають, слухаючи слів, що западають аж у саму душу, розгоряючись там кострищем великим. Та ось вони вже коло мети. Пора й повечеряти. Він бере хліб і ламає його, благословляє... і по тому рухові рук його, по тому, як він хліб розломив, вони вже пізнають... Пізнають, чи ні? Та це ж питомий йому рух, якого не сплутаєш з жестом іншої людини! Чи ж не спостерігали вони здалека, як той хліб завжди ламав перед натовпом?! Вже несподіваний викрик майже вихоплюється їм з горла. Та раптом... нема Його. Немов розтанув у весінньому повітрі, розплився. Та чи це був Він справді?