А Пелле? Він безмежно тішився, що знов удома. Правда, трішечки тужив за Інгрід, її мамою та їхнім затишним помешканням, що міститься в четвертому підвальному віконці, якщо брати від Річкової вулиці ліворуч. І звичайно ж, дуже сумував за дядечком Карлсоном!
П‘ятнадцятий розділ
Осінь надворі
Біргітта сиділа за письмовим столом і писала вірш про осінь. Он скільки вийшло:
І на тому й затялася. Ой! Ну й морока! Біргітта в глибокій задумі гризла олівець. Тепер їй треба було знайти якусь гарну риму до слова надворі. Можна взяти зорі, а можна в морі, але вона не могла їх пов’язати зі словом надворі. То справді було нелегке завдання.
— А ти, Пелле, мені не поможеш? — спитала Біргітта.
Пелле Безхвостий з премудрим виглядом сидів на підлозі.
«Звісно, я знаю, що треба дописати, — майнуло йому в голові. — Я дописав би таке: „ХАЙ БИ СИДІЛА МИШКА В КОМОРІ“». Одначе він не сказав нічого, лише далі вдавав із себе хтозна-якого мудреця, схиливши набік голівку.
Біргітта морочилася з віршем, гризла олівець і поглядала у вікно. Надворі вже смеркало, але було видно, як пожовкле осіннє листя водить кривого танцю. Ондечки внизу на вулиці вітер зі свистом зірвав у якогось дядька з голови капелюх. Той капелюх покотився через дорогу: звідси, згори, він скидався на їжака, що дуже кудись квапився. Пелле скочив на підвіконня і з великим зацікавленням за ним стежив. Витягнувши, мовби гусак, шию, він не зводив з капелюха погляду, аж поки той зник з очей. Дядько велетенськими кроками погнався за капелюхом. «Ну й натішилися б ми з ним, якби ловили того пришелепкуватого капелюха удвох, — подумав Пелле. — Уявляю собі, як тому дядькові весело!»
Однак тому дядькові не надто подобалося що є духу ганятися за капелюхом. А чи ж здогадуєшся ти, хто був той дядько? Так-так, не хто інший, як татусь Біргітти та Улле, хоча ні Біргітта, ні Пелле не впізнали його з горішнього вікна.
Невдовзі тато, засапаний, з непокритою головою, вбіг у хату.
— Уявіть собі, — почав він, хекаючи як допотопний задимлений локомотив, — уявіть собі, мій капелюх зірвався з голови й покотився вділ до річки, і тепер пливе у Меларен.[4]
— Може, його там знайдуть дикі качки й змостять собі в ньому гніздо, — сказала Біргітта.
Її слова так розвеселили Пелле, що він аж засміявся. Ну, звичайно, того ніхто не чув, бо коти ніколи не сміються вголос: просто в них тоді страшенно задоволений вигляд.
— Шкода мого елегантного капелюха, — мовив тато. — Я купив його зовсім недавно й думалося, що переходжу в ньому цілу зиму.
— А може, тату, його хтось виловить гаком чи сачком на рибу? — спитала Біргітта.
— Не дуже в те віриться, — відповів тато. — Доведеться купляти нового.
— То позич грошей з моєї свинки-скарбнички, — сказала Біргітта.
— Дякую, донечко, — мовив тато. — Напевно, мені вистачить і своїх. Прикра пригода, але й таке буває восени, коли шумить-гуде негодонька, як ото співається в пісні.
Тільки тато проказав ті слова, як Біргітта згадала свій недокінчений вірш, знов сіла до столу й знов заходилася гризти олівець. Пелле застрибнув на інший стіл і чемненько там сидів. Та ось він загледів на Біргіттиному столі гумку. Обережно посунув її лапою. Тоді посунув ще, а потім посунув так, що гумка звалилась додолу. Пелле стрілою кинувся за нею, силкуючись узяти її в обидві лапи, але гумка відлетіла в другий бік кімнати. Пелле помчав за нею, вдарив по ній лапою та й ну ганяти її сюди-туди по кімнаті, кусати й муркотіти.
— Годі, Пелле! — прикрикнула Біргітта. — Чого це ти так розходився? Ти заважаєш мені дописати вірш!
Річ у тім, що завтра в Біргіттиній школі мав бути осінній ярмарок, де Біргітта мала прочитати свій вірш про осінь. Але вона й досі не могла придумати четвертого рядка. Тільки без кінця читала написане:
Нараз у двері просунув голову Улле й заволав:
— ВІРШІ МОЇ НЕ ДУЖЕ БАДЬОРІ!
І вмить голова зникла. Бо якби не зникла, то Біргітта потягнула б її за чуб.
Шістнадцятий розділ