Не було у нас часу скучати за ним, мама корчувала ліс на город, а я зносив ріща на купу, щоб його палити, робити дим і відганяти комарів. Мені уже ішов шостий рік, а сестрі третій, так що треба було мамі помагати. Правда, не все проходило з успіхом. Батько повернувся з пошуків заробітку без цента. Роботи ніде не знайшов, вернувся додому проголодавший і у прикрому настрою. Ціле щастя, що зміг вернутись до своєї сім’ї! Вернувшись додому, він запропонував нарубати кругляків і збудувати хату, бо зима була уже майже тут. Так і зробили, будова почалась, звели крокви, побив лати і зробив усе, залишилось лише покриття даху. Дав мамі обов’язок: “Ти нажни трави, такої довгої, а як я вернусь з роботи, то накриємо дах”, — і з тими словами пішов знову шукати роботу. Ми ніколи не знали, які труднощі він переживав у час пошуків за роботою…
Тим часом мама косила косою траву для корови, а серпом жала довгу траву на пошиття даху на хату. Вона наносила рядном порядну копицю сіна. З довгої трави робила снопики і накривала хату, говорячи мені: “Подавай, синку, снопики мені, і ми накриєм дах, будем мати гарну хату. Взимку буде нам тепліше, ніж в печері”. Мама чулась щасливою і говорила позитивно, мала позитивні думки і наміри. Такі думки і наміри приохочували її, і вона черпала від них величезну енергію. Вона місила глину, ліпила хату сама і закінчила її. Десь мама знайшла велику камінну плиту і з неї зробила примітивну піч і кухню, на якій можна було варити і пекти їжу. Така була моя мама. Усе нібито було готове в хаті. Ми чекали, виглядали батька, коли ж то він уже повернеться із заробітків?
Батько повернувся з заробітків і приніс 45 доларів, які заробив на залізниці — по 10 центів на годину. Працював він по 12 год. на день. Батько дуже радів, яку роботу ми зробили коло хати, а ми раділи, що він заробив такі гроші! З тими заробітками прийшли думки, що буде у нас хліб на зиму і так, як каже наша приповідка: коли є хліб і вода — не буде голода!
В наших початках життя на гомстеді ми познайомились, із Романом Михайлицею і його сім’єю, які поселились недалеко від нас один рік раніше. Сусід Роман мав сина Петра, з котрим я скоро стоваришувався. Він навчив мене ловити малі звірята — щурі, ласиці й інші. Я став “експертом” у ловлі таких звірят і продавав їх крамареві, а він відсилав їх до фабрики, де виробляли делікатне убрання зі шкір. Мені вдавалось продавати багато тих шкір, і я заощадив певну суму грошей з такої “індустрії” близько дому. Біда була лише в тому, що я не мав теплого взуття, щоб доставляти шкірки до купця. Мама мені пошила полотняні патинки, але як далеко в них можна зайти лютою зимою? Так, зими були немилосердно холодні, і людям було дуже сумно взимку. Вони не могли нікуди піти, і ніде було їм розвеселитись. Сиділи вдома і сумували та каялись, що приїхали сюди, що залишили рідний край, — в такі місяці Канада була для нас сумною, непривітною країною. Як людям було весело в старім краю, хоч жили бідно. Семен Шилема колись писав в листах до краю з Канади: — “Ліса є, хоч повісся, води є — хоч втопись, а хліба нема — хоч сказись!” Правда, ніхто йому не вірив, а він писав правду. Тепер люди в Західній Канаді переконались самі. Найгірше було тим, хто не мав ні коней, ні волів. Вони взимку сиділи вдома і журились. В такому положенні була наша сім’я, бо і коні, і воли були дуже дорогі.
Прийшла весна, батько викорчував кусок лісу, перекопав землю на город, а потім ходив на роботи. Так було щороку. Город зростав кожного року, і батько заробляв щороку більше грошей. І так-то гомстедовці працювали, жили. Треба було пішки ходити сто миль або й більше в південний Саскечеван, де були роботи для працівників із Східної Європи, зокрема з Галичини.
Тутешнє суспільство не робило жодного прогресу — соціальних послуг не було, наука була недоступною, медична послуга не існувала — взагалі ніякої помочі не було. Тільки самі люди робили свій прогрес: вирубували ліс на городи, а потім на поля. Навіть погода нам не сприяла. Городина вимерзала весною, навіть літом були приморозки. Мама і я розводили багаття близько городу, щоб дим накривав його і хоронив від холоду і морозу вночі ті рослини, які зійшли і починали рости. В цей спосіб не треба було садити бараболю і сіяти насіння по два або і три рази кожної весни — ми вкінці мали гарні городи.
Соціальних зв’язків з сусідами майже не було, бо не було ні доріг, ні шкіл, ні церков. Праця примушувала наших піонерів бути близько їхніх домів. Тільки трагедії і похорони приносили спеціальні зв’язки між сім’ями, котрі мешкали не дуже далеко одні від других.
Така трагедія постигла нашу сім’ю — сестра впала в криницю і втопилась. Батько викопав криницю, але за браком часу (бо треба було ходити на заробітки), не зміг закінчити її, покрити отвір. Велика яма видніла, як рот якоїсь великої звірини — і там пішла наша дитинка, моя сестричка на вічний спочинок… Я залишився самий. Як мені було скучно, тужно без неї! Як я сумував за нею!..
Минали дні, місяці, роки… Я виріс і вже помагаю у роботі вдома і пізніше на заробітках. Зимою, осінню і під весну я ловив малі звірята і продавав їхні шкурки, а на зарібках у багатих фермерів, далеко від дому, я діставав по одному долару на день за 12–14 годин праці. Іншого виходу не було, але була у мене надія, що батько і мама мені допоможуть. Пізніше, коли мені було 14 років, я ходив на заробітки з трьома биками, це називалось “брикувати” — підготовляти нову землю, щоб збільшити поле. Це була дуже тяжка робота для 14-літнього хлопця.
1918 року я одружився з Катериною Дубик. Мої і її родичі дали і позичили воли і коні, різну машинерію, і ми виробили гарний кусок поля. Врожай пшениці почали продавати по два долари за бушель, а пізніше ціни почали падати — нова журба!
В 1920-м році у нас народився наш перший синок — Джан. От вже буде у нас три робітники!.. Хотілося, щоб якнайскорше виплатити землю. Купили ми вживану машинерію, далі корчували ліс і робили більше поля. Почали будувати хату і другі будинки на господарці. А тим часом ціна на збіжжя падала все нижче і нижче — упала до 68 центів за бушель. Коли ми уже продали усе збіжжя, то ціни чомусь пішли вгору. Фермери не мали ніякої контролі над цінами. Перша економічна криза була уже в нас за плечима. Була дивна ситуація, бо польська католицька газета писала, що “всевишній усім керує і ми повинні бути потішені і вдоволені тим”.
Далекий сусід мені запропонував, щоб я передплатив газету “Фермерське життя”, казав, що то є фермерська газета. Я так і зробив, почав навчатись читати по-українськи і читав ту газету. Це була прогресивна фермерська газета.
Навчання і читання на українській мові про соціальні справи, економіку і політичні справи забирали багато часу, а на фермі роботи не бракувало, і залишалось мало часу чигати після заходу сонця. Тоді уже треба було лягати на відпочинок. Але читаємо і навчаємось. І тоді я став пізнавати, чому нас забрало 9 довгих років тяжкої праці, щоб виплатити наш перший моргедж за землю!..
В 1926 році наша родина збільшилась ще одним сином. Треба було думати, щоб купити більше землі для наших дітей у майбутньому. Мої плани, що банк позичить гроші, пішли на ніщо, бо так писала моя фермерська газета: буде незадовго велика економічна криза!
Прийшов 30-й рік, врожай був гарний, але ціни на пшеницю знизились до 18 центів за бушель. Ціна на інші продукти теж знизилась: за корову я дістав 7, за бика 10, за безрогу 2 долари і так бальше… Криза стояла перед нами, і ми тепер знали, як вона виглядає. Десь-колись я думав про банкрутство, але тим не журився, бо я не раз казав своїй дружині: “Будем мати у цьому багато партнерів!”