— А може, се вихід у пекло? — моторошно запитав Митро Сливовиця. Він і тепер мав на шиї мотузку з п’ятьма каменюками.
— На жаль, більше виходів нема, — підморгнув Пинтя і першим поліз досередини. — Тут є хід! — долинув його голос звідти.
Тим часом нагорі, почувши, що розбійники зовсім перестали стріляти, допетрали, що, видно, у них скінчилися набої.
— А із замку нема потаємного хоту? — раптом запитав барон фон Ґутентаґ.
— До дідька! — вилаявся комендант, щось пригадавши. — Колись мій дід переказував, що такий хід був. І починався саме з-під порохової вежі.
— І фи мофчите! — рявкнув барон. — Ану вперет, летацюги! — почав гнати він вояків у підземелля. Ті сторожко ступали сходами донизу, але бачачи, що звідти не стріляють, осміліли.
Останнім у потаємний хід спускався гусар Юра. Якраз коли він мав прошмигнути до лазу, до темниці ввалилися солдати і один із них устиг вистрілити, поранивши Юру в плече. Той упав просто на руки побратимів. Поки вояки кинулися розв’язувати капітана Смоляка, Пинтя притулив лапу Люципера до чортячого копита на звороті плити. І камінь зі скрипом зачинився на очах очманілих переслідувачів. Ті пробували прострілити плиту, але нічого не виходило. Кулі рикошетили і мало не поранили самих стрільців. А відчинити її вони так і не змогли.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Сидів Пинтя у темниці у великій журі -
Визволили побратими з-за кам’яних мурів.
Розбійникам довелося довгенько мандрувати підземним ходом. Юрові нашвидкуруч перев’язали плече, аби він не стік кров’ю. Через кілька кілометрів побратими у нічній пітьмі вибралися з лазу. Се була яма у корінні старого бука, добре закидана листям. Замок світився нагорі. З криків у лісі було зрозуміло, що за втікачами пущено погоню, яка прочісує усю місцину довкола. Тож не гаючи часу, побратими подалися до домовленого місця, де їх з конями чекали циган Мішко, Гатала та старий Доманич.
— Нарешті! — блиснув залізним зубом циган.
— Синку, що з тобою? — кинувся батько до гусара.
— Нічого, тату. Так, муха вкусила, — усміхнувся блідими устами той.
А вже через мить розбійнича ватага мчала на рисаках у напрямку Чорної полонини. Досить далеченько вони відскакали, коли поранений Юра заспівав старої опришківської пісні:
Пинтя, почувши такої сумної ноти, відразу скомандував:
— До найближчої корчми!
Розбійники розбудили переляканого Хаїма Фрідмана і наказали нести найкращої горілки.
Юру поклали на дубовий стіл, а в руки вклали зелену гранену пляшку. За кілька хвилин корчма тряслася від реготу опришківських горлянок. Виявляється, продираючись вузьким лазом, Митро Сливовиця обірвав свою мотузку з каменюками і помітив це лише зараз.
— То тепер, Митрику, ти вже святий! — сміявся Шпінька.
— Богоугодне діло зробив: славного Пинтю визволив! — додавав жару Графинчик.
— То що я тепер маю робити? — ніяковів Сливовиця, шморгаючи носом.
— Йти в монахи! — ударив його по плечу отаман.
І знову дружний регіт розлігся довкола Фрідманової корчми. Той зазирав одним оком у шпарину, розглядаючи се дивовижне товариство, озброєне до зубів і вимащене з голови до ніг глиною. І його великі кудлаті брови злітали аж на маківку від такої чудасії.
Підкріпившись бринзою та хлібом, випивши для підняття бойового духу чарку міцної сливовиці[57], розбійники скочили на коней, розрахувалися з корчмарем срібною монетою, і тільки їх і бачили.
А в Хусті лише й розмов, що про втечу Пинті. Бо де таке видано, де таке чувано, аби із замкової темниці втекти? Коли там мури кількаметрові, а війська стільки, що можна рік оборону тримати. Ще нікому се не вдавалося!
Видно, Пинтя справді славний, якщо таку штуку утнув!
На капітана Смоляка та коменданта Дюлу Кокоша важко й глянути. Так змарніли небораки. Навіть барон фон Ґутентаґ упав в депресію і щохвилини зітхав: “Майн лібе фройляйн! Якого тітька я заправся у сю глушину? Путь фона проклята!”
Аби хоч якось відомстити Пинті, вирішили спалити трьох босоркань — Зубаню, Глуханю та Сліпаню, про що оголосили на всіх розпуттях та в церквах.
— Що будемо чинити, отамане? — запитав Графинчик, коли товариство сіло до вечері біля ватри.
— А що ви скажете, хлопці-молодці?
— Не можна останнє слово лишати за ними! — пихнув димом Шпінька.
— Наше має бути згори! — ударив по колоді кулачиськом Іван Качулка.
— Усе в руках Божих! — звів погляд догори Митро Сливовиця, котрий тепер був у товаристві мало не за отця превелебного.
— Якщо я сторожитиму коней, то я не проти, — надрізав собі добрий кусень сала циган Мішко.
Товариство засміялося. Навіть поранений Юрко, якому вже стало значно легше. Мабуть, сливовиця благодатно діяла.
— Ну що ж, — підбив підсумки опришківської ради Пинтя. — Порятунок трьох невинних душ — справа похвальна. Наші закляті “друзі”, ясна річ, чекатимуть, що ми будемо відбивати бабць, коли їх везтимуть на торговицю. А тому…
— А тому ми діятимемо інакше, — блиснув рівненьким разком білих зубів Графинчик.
— Ади, який розумний! — засміявся Пинтя. — А тому ми писатимемо його світлості Дюлі Кокошу листа!
Відразу отаманові подали папір і чорнило, і він щось нашкрябав, розклавши приладдя на смерековому пеньку.
А що до школи не ходив, то ця справа трохи затягнулася.
- І як ми доправимо сього листа комендантові? — запитав Пинтя.
— Я знаю, — посміхнувся Шпінька і закутався димом з головою.
Наступного дня він уже терся посеред натовпу на хустській торговиці. Опришок крутився там довгенько, поки не побачив капітана Смоляка, який ходив поміж рядами, щось виглядаючи. Біля торговців, які продавали домашню птицю, той зупинився. Останнім часом капітан себе зле почував, то лікар порадив йому попити наваристого бульйончику з доброго півня. А оскільки Штефан Смоляк був страшенно забобонний і боявся, що його вречуть, то завжди купував усе сам.
Його увагу привернув великий білий півень, якого продавала сільська молодиця. Капітан уже хотів за нього платити гроші, як до нього притовкся дядько в крисані та з обвислими вусами, який тримав у руках червоного півня:
— Беріть, паночку, за півціни, бо вже мушу бігти додому!
А що капітан, як запеклий картяр, знав ціну кожній копійці, то спокусився на дешевизну. Тим паче що півень був не менший за білого.
Смоляк розрахувався і покликав свого служку, аби взяв півня.
— Пане капітане, — раптом озвався той, — тут щось є! — дістав він з-під півнячого крила складеного вчетверо листа. Смоляк відразу кинувся поглядом за вусатим вуйком, але той уже розчинився в базарному натовпі. Капітан вирвав листа з рук слуги і став гарячково читати. За хвилину він верещав на всю торговицю: “До дідька! До дідька! До дідька!!!”
А вже через півгодини цього листа розглядали комендант Дюла Кокош та барон фон Ґутентаґ.
— Турню! Ти купиф сього півня в того, за ким полюєш! — читав через збільшувальне скло нерівні букви віденський слідчий. Він підняв голову і уважно подивився на червоного як рак капітана.
Далі інший почерк повідомляв: “Його світлості Дюлі Кокошу. Якщо до п’ятниці 12.00 ви не випустите з темниці мою нанашку та її двох сестриць, а також не вивісите на замку білий прапор на знак вашої поразки, я змушений буду стріляти по вас із гармати”.
Під листом стояв підпис: “Славний розбійник Пинтя”.
І для певності ще був прикладений відбиток пальця, вимащеного в сажі.
— Що ви на се скажете, бароне? — хрипко запитав комендант.
— Що сей лайтак нарешті на нашому гачку! — задоволено рявкнув фон Ґутентаґ. — І тепер фін уже не фтече з моїх рук! Операцію очолюфатиму осописто я!!!