— Одна, дві, три… — почав він рахувати, торкаючись кожної вівці рукою, мовби та могла виявитися примарою, — сорок три… — Нарешті він витер спітніле чоло: — А має бути… має бути сорок чотири! Чи не так, Причмелений?
— Видно, паночку, сталася помилка. Жодної вівці я сього літа не стратив, — сполотнів Янко, мнучи капелюх у руках.
— То ти хочеш, придурку Божий, сказати, що я, економ пана Бебекала, брешу?!
Він, як гроза, насувався на вівчаря.
— Ти знаєш мої правила, чи не так? Що я роблю за кожну втрачену вівцю? — він узяв Причмеленого за вухо і боляче стис. — Що? Не чую!
— Рубаєте пальці, - ледь видихнув Янко.
— Я тобі вже давав останнє попередження? — мало не виривав вухо з м’ясом Шикарош. — Кажи, придурку!
— Давали, паночку, — заплющив очі довготелесий і худий як скіпка вівчар.
На це Боже і безневинне створіння тепер страшно було глянути. Він був як з хреста знятий.
— Клади руку тут, — тягнув панський економ Янка до поваленої берези. — Вас, лайдаків, інакше порядку не навчиш!
Він поклав розчепірену долоню вівчаря на почорніле дерево і витягнув шаблю. Янко весь трясся і беззвучно ридав. Його рука смикалася, але він її від кори не відривав.
— Чому бути, того не минути! — прошепотів він і перехрестився.
Шикарош спочатку примірявся шаблею до мізинця, а далі широко замахнувся.
— Чекайте, паночку! — почув він ззаду голос Пинті.
— Чого тобі? — зло обернувся економ до парубійка.
Та це було останнє, що він побачив. Велетенська колода завбільшки з людину вдарила його просто в чоло. Від несподіванки Шикарош відступив кілька кроків назад, і шабля випала з його правиці.
Тоді Пинтя ще раз добре тріснув його межи очі, і лице Шикароша стало нагадувати гнилий помідор. Економ пана Бебекала, високо змахнувши добротними чобітьми, завалився в траву.
Пинтя підійшов до нього і зі словами “Бог трійцю любить!” підняв колоду для останнього удару.
— Не треба, хлопику! — почув він слабий голос Янка. — Ти ж його вб’єш!
— Туди йому й дорога! Се ж диявол, а не чоловік! — опустив колоду на землю Пинтя.
— Не варто на свою душу смертний гріх брати, — Причмелений підійшов до Шикароша, який лежав, розкинувши руки. — Чекай, а як ти сю колоду підняв? — звернув він увагу на важкого бука. — Се ж хіба два здорові хлопи підіймуть!
— Не знаю, — й собі задумався Пинтя, — я в ту хвилю тільки гадав, як твій палець врятувати.
Аж тут легінь згадав про босорканське зілля, і від думки, що воно таки почало діяти, хай і значно пізніше, розхвилювався і розчервонівся. Янко, згорбившись, сидів на колоді. Він був збайдужілий до всього.
— То що тепер будемо чинити? — запитав Пинтя, коли трохи заспокоївся.
— Не знаю… — відказав, зітхаючи, Причмелений. — Тобі, хлопику, тепер тільки одна дорога — у ліс або в інші краї. Шикарош такої ганьби ніколи не забуде. Доки тебе зі світу не зживе, доти не заспокоїться. Се справді звір, а не людина.
— А ти? — запитав Пинтя.
— А я… — задумався Янко. — А що я? У мене буде все, як написано… Відвезу сього кровопивцю у село. Попрошу у пана заступництва. Може, й змилостивиться. Як ти втечеш, то думатимуть на тебе.
— Ходи зі мною, Янку! — вдарив його по плечу легінь. — Удвійку в лісі не пропадемо!
— Як підемо двоє, нараз оголосять нас розбійниками, — заперечно хитнув головою вівчар. — Рискатимуть по лісах з гайдуками[18], доки не впіймають. Не хочу я себе чути зацькованою звіриною! Як на мене — хай буде, що буде!
— Як знаєш! — став збиратися Пинтя, бо закривавлена голова економа почала виявляти ознаки життя. Янко склав приятелеві у бесаги[19] всі харчі, що мав, подарував і свого вівчарського ножа.
— Бери, хлопику, все, — примовляв він, — бо невідомо, чи мені ще се знадобиться.
На прощання вони міцно обійнялися.
— Йди на Чорну полонину. Там тебе ніхто не шукатиме, бо туди хіба птах залітає. До зими перебудеш, а далі — що вже пан Біг дасть, — вівчар ще раз глянув на нього синіми, як небеса, очима і притиснув до свого великого і доброго серця.
— Прощавай, Люципере! — потермосив Пинтя загривок кудлатого пса, до якого вже добряче звик.
— Знаєш що? Бери його зі собою! — раптом запропонував Причмелений. — Чує моє серце, що я вже не буду вівчарити. Якщо мене заберуть гайдуки, то шкода псові пропадати. А тобі він у лісі придасться. Принаймні не буде на полонині так самотньо. Та й хижий звір до вас не приступить!
— Гаразд, — усміхнувся радісно Пинтя. Ну що, Люці? Вперед, на Чорну полонину!
Пес весело загавкав, лизнув на прощання руку колишнього господаря та й побіг за легінчуком. Мабуть, зілля таки на нього вплинуло. Бо розумів усе з півслова.
А Янко ще довго сидів, дивлячись, як поволі меншають постаті двох його найвірніших товаришів, аж доки вони зовсім розчинилися в лісі. Вівці розбрелися по ліщині, але кому тепер до них було діло?
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Не знаємо волі краю, не знаємо межі,
Підем, брате, погуляти між ґаври[20] ведмежі.
Чорна полонина височіла над селом, однак було до неї далеченько. Зазвичай, ішли туди два дні. Але селяни її не любили і овець там не пасли. Одні казали, що там чорти водяться. Інші згадували про розбійників, які, мовляв, мають на полонині свої сховки. Так чи інак, прозивали її в народі “Чорною” не з великої любові.
Пинтя дерся вгору поволі. Знав, що за ним одним у погоню гайдуків не поженуть. Харчів мав на кілька днів, тож цим голову собі не сушив. Та й зрештою, за сими горами теж живуть люди. Кажуть, там уже інтття країна. То може, в пана Бебекала та його економа руки туди не досягнуть. “Якщо вже цілком біда буде, перейду туди”, - заспокоював себе Пинтя.
Але на серці все одно було тривожно. Що тепер сей кровопивця зробить з Янком? Ой, не попустять Причмеленому панського непослуху! Дарма він не пішов з Пинтею на полонину!
Єдиною втіхою для хлопця був Люципер. Пес радісно носився вперед-назад, ніби відчуваючи, що і для нього настала повна свобода. Ба більше, він ніби знав, куди йти, весь час випереджаючи парубійка.
“Ади, який розумний пес! — дивувався Пинтя. — Ще жодного разу не загавкав — себе не виказуючи та й звірину дарма не полохаючи”.
Заночували вони в лісі під розлогим, старим буком. Легінь обійняв пса, аби було тепліше, і так вони проспали до світання. Зранку перекусили бринзою[21] та хлібом, попили водиці з лісової криниці та й рушили далі.
Пополудні ліс став закінчуватись, і ось Пинтя з Люципером нарешті вийшли на Чорну полонину. На радощах вони забігли на самии її вершок, і перед ними відкрилася велична панорама зеленої Верховини. Куди лише око сягало — простягалися безкраї ліси. Десь далеко-далеко внизу з одного і другого боку виднілися поодинокі стріхи. Се були невеличкі гірські поселення.
— Бачиш, Люці, звідки ми прийшли? — показав хлопчина рукою на дерев’яну церквицю на горбочку аж ген попід річкою. — Се наше село. Власність його ясновельможності пана Бебекала, бодай би його підняло і бебекнуло!
Пес весело загавкав. Тут уже не було перед ким ховатися. Полонина відкривалася як на долоні.
— Ну, і як ми будемо ґаздувати? Га, Люці? — потріпав він пса по загривку.
Пинтя об’ївся полонинських чорниць, аж йому губи посиніли від їхньої беручкої барви. А далі ліг собі на травичці, закрив від сонця лице капелюхом та й задрімав. Мав він одну дуже гарну рису: нічим довго не журився. Як казав Янко Причмелений, добре бути дурним та міцним.
Не знати, скільки спав наш герой, але збудив його вітрик, який шугав полониною.
“Ото, який тут нагорі протяг!” — присів Пинтя, одягнув капелюха, свиснув пса та й пішов у видолинку, яка посеред полонини наче витворювала природне укриття. Тут навіть росли кущики, а значить, мала бути й вода.